Двадцять один рік тому

Глава 2. 
Двадцять один рік тому. 
 Наталці було двадцять  один рік. Вона жила  разом із мамою, Юлією Іванівною. Вчилася на третьому курсі технікуму. Батька в них  не стало, рік тому. Іван Степанович помер у лікарні, так і прийшовши до тями після серцевого нападу.  
Тому жінки, поступово примирившись з втратою,  вже звикли покладатися тільки одна на одну.  
Наталка була вродливою. Такою  на яку чоловіки озираються мимоволі.  
Довге, майже до талії русяве волосся, великі сірі очі, легкий рум'янець на щоках та усмішка, від якої ніби світлішало навколо.  
Але вона була занадто серйозною,  нікого не підпускала до себе надто близько.  
Однокласники, сусіди, знайомі.  Усі хоча б раз намагалися запросити її на побачення. Але отримували однакову відповідь: 
— Ні.  
До смерті батька Наталка  наполегливо вчилася, а як його не стало, у ній просто пропало бажання жити. Вона просто існувала, і жила у своєму, вигаданому для себе світі.  
Через це дівчину навіть прозвали Дикою.  
Її це не ображало. Навпаки. Вона добре бачила, як місцеві хлопці сперечаються між собою, хто швидше завоює нову дівчину, а потім через місяць дуже часто забувають навіть її ім'я. Такого швидкого кохання вона не хотіла. У душі вона чекала чоловіка, який любитиме її одну і назавжди. Схожого на покійного батька, який до самої смерті кохав лише маму.  
І саме тоді, коли Наталя повністю закрилася у собі, до їхнього містечка після навчання,  повернувся Микола.  
Високий, чорнявий, модний. Із самовпевненою усмішкою.  Усі місцеві дівчата дивилися на нього із захопленням. Він грав на гітарі, чудово танцював. Мав хист красиво говорити та ніколи не залишався без жіночої уваги.  
Йому подобалося бути центром компанії. Він був сильним, самовпевненим та постійно досягав поставленої мети.  
Про його пригоди, на фронті кохання, через місяць вже  ходили легенди.  
— Знову нова подружка? — Сміялися друзі.  
— Життя – ж  одне, та треба прожити його яскраво — безтурботно відповідав він. І міняв їх як перчатки. І що цікаво, ніхто з дівчат не був на нього злим. 
Коли друзі розповіли йому про дику красуню Наталку, Микола лише засміявся. — Кажете, нікому ще не вдалося її навіть поцілувати?  
— Нікому.  
— Я буду першим.  
— Не вийде. Не старайся. Одмовляли його. 
— Побачимо.  
І це стало його черговою метою.  
Наступного дня він навмисно чекав її біля магазину. Вже знаючи, що вранці дівчина обов’язково піде туди.   
— Добрий день, красуня. Вашій матері зять не потрібен? Весело та самовпевнено спитав він.    
Наталка навіть не зупинилася.  
— Добрий. Окинула його зухвалим оцінюючим поглядом.  
- Ні, не потрібен. 
— А може, просто познайомимося?  Я  сама краща кандидатура у женихи на районі. Він  нахабно посміхався. Перегородивши Наталці  дорогу. 
— Не бачу потреби. Ти так блищиш, аж очам боляче.  
Вона пройшла повз нього, як королева. Навіть не озирнулася. Уся така горда, та неприступна. 
Микола усміхнувся. Оцінююче глянув на струнку постать, яка гордо піднявши голову віддалялась. Йому ще ніхто з вже знайомих  дівчат так не відповідав. І це зачепило його самолюбство. 
Відтоді він почав з'являтися всюди де була вона.  Казав компліменти, приносив їй квіти. Допомагав донести важкі сумки з базару. Проводжав додому, хоча вона про це не просила. І щоразу чув:  
— Не треба. Навіщо? Чого – ж  ти чудо прилипуче,  ходиш за мною?  
Але він не здавався. Він робив усе щоб їй сподобатися. Настійливо, з напором. І як тільки міг вдавав з себе ніжного, розважливого, уважного та турботливого.  
Минув місяць.  
Того серпневого вечора почався несподіваний, доволі сильний   дощ. Наталка швидко поверталася додому, у тоненькому літньому платтячку, трохи згорбившись. Мимоволі ховаючись від холодних крапель.  
Аж тут  над нею розкрився великий чорний парасоль. Під яким вмить стало сухо та навіть затишно.  
— Знову ти? — Вона відразу зрозуміла чиїх рук це справа. Хоча  поступово вже стала звикати до цього трохи пихатого самовпевненого, але ж таки вродливого  та наполегливого молодика. Щось таке було у ньому. Таке що притягувало. Змушувало серце битися трохи частіше. 
— Так, знову я. І нікуди ти від мене не дінешся. Я поруч з тобою. І хіба це погано?  
Вони  йшли вузенькою вулицею ведучу у стару частину міста.  
— Чому ти весь час тікаєш від мене?  Я що тобі зовсім  не подобаюсь?  Запитав Микола.  Намагаючись  узяти її під руку. А вона,  вислизала, не даючи йому зробити цього.  
— Бо не хочу бути ще однією твоєю пригодою. Ти – ж  чув що про тебе розповідають? Це правда?  
Він зупинився. Зупинив її. Взяв рукою  за підборіддя, та заглянув просто у вічі. 
— А якщо ти помиляєшся? Якщо ти для мене не просто пригода. Невже це не видно по моїм вчинкам?  
— Думаю, що не помиляюся. Відчепися! Сказала як відрізала. Але у душі вже сама не вірила своїм словам. В неї поступово виникла  симпатія до цього хлопця, але ще був бар’єр. Який вона створила собі сама.   
— А я  справді закохався. Він  просто притиснув її до себе. Сильно. Наполегливо. Так що навіть вирватися не виходило. І Наталка скорилася. Сама не розуміла чому. Просто сіпнувшись, по звичці, розслабилася у його чоловічих руках. А він скориставшись цим  поцілував.  
Цілував довго, ніжно, наполегливо. І просто посеред вулиці.   
Наталка з панікою у голові не розуміла своїх почуттів їй було добре. На рівні підсвідомості,  вона хотіла вирватися, пручатися, але натомість просто обійняла його та вчепилася своїми пальцями у його геть промоклу спину.  
Його губи давали відчуття повної розслабленості. Дівчина  відчувала, що втрачає свідомість. Їй було гарно. Хотілося кричати. Але вона не могла. Вона просто танула.    
Після того вечора між ними ніби розквітла весна.  Згодом,  вони годинами гуляли, знову та знову цілувалися. Ходили в парк, на річку. Проводили разом  майже увесь вільний час.  
Микола читав їй вірші, хоч постійно плутав слова. Вона сміялася. А він дивився на неї так, ніби нікого більше у світі для нього не існувало.  
А одного разу він подарував їй маленьке срібне сердечко на тоненькому ланцюжку.  
— Це щоб ти пам'ятала -  тепер моє серце належить тобі.  
Наталка була щаслива.  Уперше в житті вона дозволила собі повірити чоловікові. Уперше сказала:  
— Я тебе кохаю. І це було правдою.   
Він знову і знову ніжно цілував її. Його руки ставали все сміливішими. І одного осіннього вечора, коли він запросив її до себе додому,  вони стали по-справжньому близькими.  
Наталка, тієї, їх першої і останньої  ночі була певна: тепер вони назавжди разом. Вона цілуючи коханого, вже уявляла їхній будинок. Дітей. Свята. Спільну старість. Він був її життям, її мріями, її світом.   
А Микола...  
Наступного ранку,  він прокинувся поруч із нею, критично подивився на цю, як виявилося,  досить пересічну дівчину. Всього кілька секунд.  І відчув дивну порожнечу. Те, що ще вчора здавалося йому найбільшою перемогою, раптом втратило будь-який смак. Він отримав те, чого так прагнув. Майже без боротьби. Мало того - вона захотіла цього сама. І він більше не знав, навіщо залишатися біля неї. І з того часу почав думати, як спекатися її.  
Спочатку почав рідше приходити. Казав що зайнятий на роботі. Потім перестав відповідати на дзвінки. Пізніше, коли Наталка шукала його,  їй  казали:  
— Він зайнятий. — Поїхав. — Не бачили.  
А Наталка… 
Ніхто не знав, що твориться у її душі. А там  було дуже погано. Вона майже  щодня приходила до лавки біля річки, де вони колись зустрічали заходи сонця. Сиділа до темряви. Сподівалася, що ось зараз він з'явиться, усміхнеться і скаже, що скучив. Пригорне до себе. поцілує.  І тоді життя знову заграє яскравими фарбами.  
Але минав день за днем. Микола так і не приходив.   Минуло ще кілька тижнів. Наталка майже перестала їсти. Не могла спати. Щоранку прокидалася з однією думкою — може, сьогодні він повернеться.  
Та одного ранку вона раптом відчула  нудоту. Спочатку не надала цьому значення. Але коли згадала, скільки часу минуло з тих пір як вони були близькі,  її серце стислося.  
Тремтячими руками вона почала рахувати дні. Раз. Другий. Втретє. Помилки не було. А ще  цей тест з аптеки. Він показав  саме те, чого вона боялася.  
Наталка повільно опустилася на край ліжка. Долоня сама лягла на живіт. — Невже?..  
По її щоках покотилися сльози. Вона  не знала, як житиме далі. Але вже розуміла: відтепер вона більше ніколи не буде сама. Але й ніколи не скаже батькові дитини, що та в нього є. Він на це просто не заслуговує.