Сватання, яке пішло не за планом

Глава 1.  
Сватання, яке пішло не за планом. 
— Мамо, мила, та не хвилюйся ти так. Все буде так як треба. — Усміхнулася Катерина,  вже важко навіть порахувати в котрий раз, поправляючи волосся та макіяж, перед дзеркалом.  
Вона крутилася перед ним у білій сукні, з оголеними плечима, та була щасливою.  Дуже щасливою.  
— Мамо, ти поводишся так, ніби це тебе, а не мене,  сьогодні свататимуть. Мамо…  
Вона хотіла ще щось сказати.   
— А може я хочу щоб скоріше весілля було. Щоб бува чого не вийшло.  Перебила дочку Наталя.  - Я ж тобі тільки  щастя хочу.  
 Жінка переживала, щоб ввечері усе було як у людей.  
— Ну мамо... Катерина смикнула її за спідницю. 
— Доню,  я дуже  хвилююся. Все ж таки твій обранець викладач університету. Поважна людина. Та ще й старший за тебе  на двадцять два роки.   
— На двадцять один, — поправила Катя. — Це що, щось змінює? Ми з Миколою кохаємо одне одного. А коханню, як ти сама знаєш  - усі віки покірні.  
А із кухні долинув голос бабусі, Юлії Іванівни:  
— Наталю! Швидко припини. Дівчині вже двадцять  років. Вона без п’яти хвилин адвокат. І  має право сама вирішувати, кого їй кохати. І хай краще він буде старший та поважний, ніж оті розбишаки з двору. 
— Право то вона має. Але я все одно не розумію, що він у ній, такій малій та незграбній тільки  знайшов.  
— Те саме, що колись твій перший знайшов  у тобі, а потім кинув вагітну, та й пішов десь далеко. Чи не пам’ятаєш вже?  А це – ж  таки було. — Тихо сказала мати. – Все життя тобі той гад перевернув.  
- А він був старший тебе лиш на рік. Та у нього в голові геть нічого не було. Самий вітер, який  тобі живіт надув, а його  здув. 
Наталія нічого не відповіла. Своє минуле вона не любила згадувати. Особливо перше кохання – хлопця, який  двадцять  років тому покинув її вагітною. І хоч вона вже давно викреслила його зі свого життя. Як звичайну помилку молодості. Але з тих пір досі була недовіра до чоловіків.   
Пронизливий дзвінок у двері змусив усіх здригнутися.  
— Вони! — Радісно вигукнула Катерина. Та миттєво, крутнувшись  на підборах,   кинулася відчиняти.  
На порозі стояв високий стрункий   чоловік у дорогому темно-синьому костюмі, та золотою печаткою на безіменним пальці. Поруч — молодий хлопець років двадцяти, також у костюмі з краваткою,  та великим букетом білих троянд у руках. 
— Добрий вечір, — привітно промовив старший.  
— Мене звати Микола Васильович. А це мій син Сергій. Він щіро  посміхався, глядячи на Юлію Іванівну. А Катерина просто, без зайвих слів,  кинулася коханому  на шию.    
— Проходьте, будь ласка. Ми так на вас чекали. Юлія Іванівна з привітною посмішкою, запросила гостей до кімнати. Вона була дуже рада за онуку. Ще б пак – її майбутній чоловік такий вишуканий, та розкішний. 
Стіл був накритий  святково. Домашні голубці, запечена курка, салати, пироги — усе, що Наталя з мамою готували  сьогодні з самого ранку.  
Микола Васильович  затримавшись у коридорі, перевів погляд на Наталію. 
- Доброго дня. Ввічливо сказав він. Ви, я так розумію, мати Катерини?   
Вона саме вийшла з кухні, витираючи руки рушником.  
Їхні очі зустрілися.   
Наталія застигла на місці. Неначе блискавкою вдарена.  Рушник повільно вислизнув із її рук.  
Цей голос... Ці очі... Ледь помітний шрам біля правої брови.    
Вона впізнала його миттєво. А він її  ні.  
Двадцять років... Двадцять довгих років вона чекала кохала та ненавиділа цього чоловіка.  
— Не може бути... — прошепотіла вона. Микола. От так зустріч.  
Він дивився на цю вироблену, та виглядаючи трохи старшою за свої роки жінку. Він нічого не розумів. 
- Ми що, раніше десь зустрічалися? Розгублено спитав він. 
- Так. Але потім ти зник. Я сподівалася назавжди. Але ти  сам прийшов. Не до мене. 
- Куди зник? Микола Васильович був здивований та шокований водночас. 
Він уважно дивився на жінку, та здавалося, почав щось пригадувати. Щось з далекого минулого, що мало бути давно забуте. Як зовсім не те що запам’ятовується.    
Катерина здивовано переводила погляд із матері на нареченого.  
—  А хіба ви знайомі?  
У кімнаті запала мертва тиша.  
Микола Васильович подивився на Катерину.  Потім перевів погляд  на Наталію. Його губи затремтіли. Він згадав.  
— Це твоя донька? Ледь витиснув він з себе це питання.  
Наталія сама відчула, як до горла підступає клубок.  
— Так.  

— Їй вже двадцять років. Наталя дивилася на чоловіка пронизливим поглядом. – Ти з нею вже так як і зі мною?..  
Хотіла ще щось сказати, але не змогла. Закрила рота долонею. 
Катерина кидаючи погляд то на матір, то на коханого, геть нічого не розуміла. — Та що тут відбувається? Хто пояснить мені? Спитала вона. Дівчина була розгублена.  
Наталія зробила кілька кроків уперед. Зараз її очі  палали гнівом.  
— А ти  навіть не одразу і впізнав мене... — Сказала вона крізь зуби.   
— Наталю...  
У кімнаті стало так тихо, що було чути цокання старого настінного годинника.  
Катерина повільно повернулася до Миколи.  
— Колю, про що вона говорить?Поясни хоч ти. Я не розумію. Що тратилось? У її голосі вже була тривога.  
Чоловік мовчав. Він не знав, де вихід у цієї ситуації. 
— Відповідайте! Що за довбані загадки?! — Майже закричала Катерина.  
Він заплющив очі. На мить. Щоб зібратись з думками. Щоб зрозуміти, як поводити себе.   
А коли знову їх відкрив, тихо промовив слова, які розкололи життя своєї нареченої  на «до» і «після»: — Катю, пробач. Сватання не буде.