Розділ 3 Парасолька на двох

Лусія

Осінній дощ у Мадриді має дивну особливість — він завжди приходить тоді, коли ти не готовий.
Ні плаща, ні парасольки, лише горнятко ще теплого латте в руках і надія, що не зіпсуєш макіяж.

Я бігла вузькою вуличкою, коли телефон завібрував.
Звісно. Алгоритм знову не міг промовчати.

«Нове завдання - поділіться парасолькою з кимось поруч. +10 кармічних балів!»

Я зупинилася посеред натовпу, над головою — сіре небо, а навколо — море кольорових парасольок.
І жодної вільної.

— Прекрасно. Просто чудово.

Звук дощу раптом став голоснішим — ніби місто спеціально підкреслювало мою комічну безпорадність. Люди поспішали повз, закохані ховалися під однією парасолею, а я стояла сама. Комічний кадр дня: дівчина, яка програє навіть природі.

Ти жартуєш, алгоритме, так? — пробурмотіла я, тицяючи в екран.
Але додаток люб’язно мигнув смайликом, ніби підморгнувши: ні, не жартую.

І тоді я його побачила.
Дієго стояв біля кав’ярні, як завжди бездоганний — темне пальто, шарф, парасолька в руці.
Звісно, у нього є парасолька. Людина, у якої навіть документи розкладені за відтінками синього, не могла не бути готовою до дощу.

Я вагалася рівно три секунди.

А потім зрозуміла: якщо доля дає мені шанс сховатися під парасолькою мого боса — то або я скажено везуча, або хтось там нагорі робить дуже дивний контент-план для мого життя.

— Лусія, це просто дощ, просто парасолька, просто… твій бос.

Я підбігла ближче, ховаючись від дощу.

— Доброго ранку, — сказала я, намагаючись говорити невимушено, хоч волосся вже зрадницьки прилипло до щік.
Він підняв погляд і на мить завмер, потім легким рухом нахилив парасольку в мій бік.
— Ви промокнете, — промовив спокійно.
— Уже промокла, — знизала я плечима, — але, схоже, алгоритм не дозволить мені тікати.

Він підняв брову.
— Алгоритм?

— Ага. Квест дня: поділитися парасолькою.

На його обличчі з’явилася легка, майже непомітна посмішка.
— Тоді… дозвольте мені допомогти вам виконати завдання.

Ми йшли поруч, під однією парасолею. Краплі дощу били по парасольці, але між нами була тиша.

Я випадково зачепила його руку — легкий дотик, зовсім нічого, але від нього крізь мене пробігло дивне тремтіння. Наче коротке замикання між думками й серцем.

— Вибачте, — прошепотіла я, хоча, здається, він навіть не відреагував.
А потім — усе ж відреагував.
Його пальці на мить торкнулися моїх, ненароком, але впевнено.
— Нічого страшного, — тихо сказав він.
І цього «нічого страшного» вистачило, щоб мої думки розсипалися, як краплі на склі.

Його голос був тепліший за весь цей дощ. Не різкий, не наказовий — а такий, від якого хочеться стояти ближче. Небезпечно близько.

Ми йшли повільно, ніби місто саме вирішило дати нам кілька хвилин без реальності.
Десь у глибині душі я знала: це просто парасолька, просто дощ, просто… він.
Але алгоритм, схоже, мав іншу думку, бо на екрані мого телефону мигнуло:

«Сумісність: 100%.»

Я не стримала тихого сміху.
— Що? — запитав він, трохи нахилившись.
— Нічого, — відповіла я, ховаючи телефон у сумку. — Просто… здається, алгоритм нас офіційно схвалив.

Він подивився на мене — серйозно, але з ледь помітною теплотою в очах.
— Можливо, вперше я з ним згоден.

І цього разу тремтіння повернулося. Тільки тепер — не від дотику, а від його слів.

Дієго

Кажуть, що дощ — це романтика.
Брехня. Це лише вода, що падає з неба, і нагадування, що треба було купити нормальні черевики.
Але сьогодні… сьогодні щось пішло не за планом.

Вона стояла посеред вулиці, промокла до нитки, з телефоном у руці й виразом обличчя, який говорив: «я зараз уб’ю цей додаток».
І я, людина, яка живе за календарем Google і не вірить у «знаки долі», раптом підняв парасольку й сказав:
— Ви промокнете.

Класика. Мені залишалося тільки додати: «під моєю парасолькою, вам буде краще».

А ще — я помітив, як у неї щоки рожеві. Чи то від холоду, чи то від бігу, чи… від мене? Абсурдно. І все ж думка вдарила сильніше за дощові краплі по парасольці.

Але потім вона посміхнулася. І світ навколо, здається, на секунду забув, що йде дощ.

«Коли вона усміхається, навіть погода здається запланованою.»

Ми йшли поруч, і я вперше за багато років не думав про дедлайни, бюджети чи чергову презентацію.
Я думав про те, що її волосся пахне кавою й дощем, а це — небезпечна комбінація для будь-якої людини, яка намагається лишатися професійною.

Вона випадково торкнулася моєї руки — і все.
Серце зробило «CTRL+ALT+DELETE».

«Якщо хімія — це наука, то зараз я лабораторна мишка без плану втечі.»

— Вибачте, — прошепотіла вона.
Я хотів відповісти щось дотепне, але замість цього лише сказав:
— Нічого страшного.
(У перекладі з моєї внутрішньої мови: будь ласка, робіть це знову).

Парасолька виявилася замалою для двох. Я нахилив її ближче до неї, і частина мого плеча промокла.
— Ви намокли, — сказала вона.

— Головне, щоб звіт залишився сухим —  відповів я.

Вона розсміялася. У неї такий дзвінкий сміх.

Сміх, який вибиває з голови будь-які графіки та дедлайни. Мені раптом стало страшно, бо я зрозумів: я хочу чути його знову. Частіше. Небезпечно часто.

А потім її телефон тихо завібрував.
Вона подивилася, закотила очі й тихо засміялася:
— «Сумісність — 100%».
І щось у моєму серці клацнуло.

— Можливо, вперше я з ним згоден, — сказав я, перш ніж встигнув усе зважити.
Вона підняла брову, усміхнулася, і відповіла:
— Тоді вам доведеться звикати. Алгоритм жартів не любить.