Розділ 2 Моє життя — не TikTok, але алгоритм так не думає

Лусія

У світі, здається, є лише два типи повідомлень: ті, що роблять твій день кращим, і ті, після яких хочеться видалити інтернет, телефон і, бажано, пам’ять.

І сьогоднішнє повідомлення — безперечно друге.

Маркос Салазар: «Привіт»

Я навіть не встигла видихнути, як мозок уже створив десять сценаріїв розвитку подій — і в дев’яти з них усе закінчувалося тим, що я переїжджаю в інше місто. Де нема Wi-Fi. Де нема додатків. Де нема Маркоса.

Я вже знала: нічого доброго з цього не буде. І мала рацію. Бо саме в цей момент додаток вирішив підкинути мені ще одну підлість:

«Нове завдання! Зніміть коротке відео закоханої пари».

Закоханої.
З Маркосом.
Алгоритм, ти серйозно?

І ось я, посеред центральної площі, з горіховим латте у руках, розгублено дивлюся, як мій колишній перетворює це завдання на театр одного актора. Гітара, пафос, жести, які видно навіть з іншого кінця кварталу, і голосні вигуки, що відлунюють між будинками.

— Ми — історія, яку неможливо стерти! — прокричав він, падаючи на одне коліно. Перехожі завмерли, кілька студентів уже знімають це на телефони.

Я ледь не вдавилася кавою.
— Маркос, це завдання на хвилину, а не кастинг у фільм про Ромео та Джульєтту, — прошипіла я, намагаючись усміхнутися й глянула прямо в камеру. — Будь ласка, зафіксуйте мій вираз «я тут випадково».

Телефон пискнув:

«Завдання виконано. Сумісність +5%»

Я стискаю стакан так, ніби намагаюся передати йому весь свій біль. «Плюс п’ять відсотків». Ще трохи — і додаток почне пропонувати мені назвати спільну собаку чи створити сімейний календар. Алгоритм не просто знахабнів — він відверто знущається.

Я закотила очі.
Чудово. Тепер моє життя — це TikTok-шоу з гітарою, драмою, фейлами та невдалими героями в головних ролях.
А десь там, за межами цього додатку, алгоритм, мабуть, сміється в голос.

Дієго

Я нечасто гортаю соцмережі. Якщо чесно — майже ніколи. Але сьогодні офіс буквально вибухнув сміхом: короткі вигуки, шепіт, хтось притискає телефон до вуха, інші не відриваються від екранів. І я вирішив перевірити, що там за сенсація.

Перше ж відео у стрічці — Лусія.
З Маркосом.
Посеред площі.

Я навіть не натискав “відкрити”, але TikTok — підступний. Він сам увімкнув звук. І раптом офіс наповнився голосом Маркоса так голосно, ніби він стояв прямо тут, у нашій переговорній. Колеги заверещали від сміху. Я — від внутрішнього болю.

Він падає на коліно, тримаючи гітару, кричить на весь квартал щось про «історію, яку неможливо стерти», а вона сміється так щиро й голосно, що навіть камера у когось із перехожих трясеться від сміху. Кілька студентів у кадрі аплодують. У коментарях уже хтось написав: «#lovegoals».

Я відчув дивне, неприємне стискання в грудях.
Це жарт. Просто жарт. Вона сміється з нього, не з ним. Я переконував себе в цьому, але кожен новий перегляд відео ніби ще більше підлив олії у вогонь.

Це почуття було дивним, гострим і зовсім недоречним. Я не мав так реагувати. Вона — працівниця. Я — її керівник. Я мав залишатися спокійним, рівним, незворушним… Цікаво, чому всі ці красиві слова раптом здалися мені марними?

А коли колеги почали пересилати це одне одному з підписами, смайликами й сердечками, я зрозумів, що більше не витримаю.

— Наступного разу ми поговоримо про ваші… «завдання» в додатку, — сказав я Лусії, коли ми залишилися наодинці у коридорі. Голос мій прозвучав спокійно, але всередині все клекотіло.

Вона здивовано підняла брову, тримаючи телефон у руці.
— А ви що, підписані на TikTok? — у її голосі змішалися здивування й ледь помітна насмішка. Вона нахилила голову, ніби намагаючись упіймати мою реакцію, а в її очах блиснула іскра — небезпечна, жива, така, від якої люди забувають, як правильно дихати.

Я серйозно глянув на неї, хоча насправді ледве стримував іронічну посмішку, яка рвалася назовні.
— Ні. Просто весь офіс уже підписаний на вас, — відповів я.

На мить вона розгублено моргнула, потім усміхнулася так, ніби нічого й не сталося. А мені раптом чомусь захотілося взяти його гітару — цю кляту гітару, з якою він зробив шоу посеред площі, — і віднести в найближчий смітник.

І я сам себе не впізнавав. І перед тим, як вона пройшла повз мене, її рукав ледь зачепив мій. Ледь-ледь. Майже непомітно — але достатньо, щоб я відчув це шкірою, нервами, кістками. І в той момент я зрозумів: якщо алгоритм планує нове завдання… ми обидва приречені.

Я бос, спокійний, стриманий — а стою тут, як школяр, що вперше відчув укол ревнощів.

…Але саме в ту мить її телефон знову завібрував. Лусія глянула на екран — і різко поблідла.

Я не знав, що саме вона побачила.

Але знав одне, наступне завдання в додатку змінить все.

Скажіть чесно…
це службове порушення — чи просто пункт у грі?

Ви б виконали таке завдання?
Чи видалили б додаток раніше, ніж він зруйнує вашу репутацію?

Підписуйтеся, якщо хочете побачити,
хто перший зламається — алгоритм чи ми.

І напишіть у коментарях:
поцілунок — це просто завдання… чи точка неповернення?