Розділ 1 Боса не свайпають

Лусія

— Ні. Просто ні. Це не може бути реальністю, — бурмотіла я, роздивляючись повідомлення на екрані, яке світилося так, ніби знущалося з мене.
«Вітаємо! У вас 98% сумісності. Зустріч за кавою завтра о 10:00».

А поруч — ім’я. Дієго Рівас.
Мій бос.

Боса не свайпають. Це правило номер один у всесвіті дорослого життя. Навіть якщо він виглядає так, ніби народився вже в костюмі від Армані й щодня снідає контрактами Fortune 500.

Звісно, я хотіла відмовитися. Але додаток «люб’язно» підсунув мені повідомлення:
«Відмовитися від зустрічі — мінус десять кармічних балів».

Мені навіть здалося, що десь у світі хтось голосно сміється з моєї ситуації. Можливо, творці додатку.

Чудово. Тепер навіть алгоритм шейміть мене за особисте життя. Карма, бали, нібито я граю в The Sims, тільки без кнопки «зберегти й вийти».

І ось результат: я сиджу в кав’ярні навпроти чоловіка, який може мене звільнити одним натиском клавіші.

Було відчуття, ніби я прийшла на екзамен, до якого не готувалася, а моє майбутнє зарплатне підвищення лежить на кону. Я навіть подумала: «Може, прибрати різко чашку — і кава випадково прольється на нього? Стратегія відволікання?» Але потім уявила, як заповнюю резюме з пунктом «звільнена через гарбузовий латте».

Він поправляє рукав сорочки так урочисто, ніби це священний ритуал, і його голос звучить спокійно, рівно, без жодної емоції:

— Це робота, Лусія. Ніяких винятків.

Я мало не вдавилась кавою.

— Ага, звичайно, — кажу й закочую очі, — бо кава з босом у робочий час — це, мабуть, прописано в моїх посадових обов’язках дрібним шрифтом.

Я відпиваю гарбузовий латте, намагаючись виглядати максимально впевнено. Але в цей момент розумію: ми не одні.

Відчуття було таке, ніби весь офіс телепортувався сюди. Колеги сидять за сусідніми столиками, тримають у руках ноутбуки й роблять вигляд, що працюють. Мене накрила хвиля тої самої корпоративної параної, яку всі ми відчували хоча б раз: «А раптом ми вже в груповому чаті без мене? А раптом хтось робить скриншоти? А раптом це вже трансляція в прямому ефірі?» З моїм везінням — було б дивно, якби ні. Але ні, я бачу, як вони схиляють телефони й ховають усмішки. Вони знімають нас для TikTok.

Я навіть чую уривки шепоту:
— «Хештег #офіснаЛюбов».
— «Хештег #босаНеСвайпають».

Супер. Абсолютно чудово. Залишилося тільки чекати, коли моє обличчя стане мемом до вечора, а мама випадково натрапить на відео й запитає:
«Лусія, а це що, правда?»

Дієго

Вона нервово крутила кришечку від стакана, намагаючись приховати, що помітила камеру одного з колег. Я ж робив вигляд, що абсолютно спокійний. Хоча, чесно кажучи… ні, спокійним я зовсім не був.

— Ви поводитесь так, наче я запросив вас на побачення, — сказав я рівним голосом.

— А що, ні? — прищурилася вона, іронія в голосі була настільки відчутною, що здавалося, ніби вона точно знає, який ефект матиме на мене.

— Це просто кава, — промовив я.

— Ага, — відповіла вона, підкреслено серйозно.

Її сарказм мав дивний ефект: замість того, щоб дратувати, він змушував мене посміхатися. Я ж бос. Я не маю посміхатися на роботі. Але вона сказала це так серйозно й впевнено, що я ледь не подавився кавою.

У її голосі було більше емоцій, ніж у всіх моїх нарадах за останні три роки. І що дивно — жодна з них не дратувала. Вона була гострою, сміливою, непередбачуваною. Тією, хто ніби випадково натискає на мої внутрішні кнопки — ті, про які, здавалося, я давно забув.

І в цей момент один із колег голосно прошепотів:

— «Він усміхнувся! Це зафіксовано!»

Тепер я точно потрапив у TikTok. Повітря навколо наповнилося сумішшю ніяковості, здивування й тихої радості, а вона дивилася на мене з виразом, який говорив: «Так, я це знала».

Лусія

Я зробила ковток і ледь не залляла ноутбук, бо екран мого телефону мигнув повідомленням:

«Ваш рівень сумісності зріс до 99%»

Я глянула на Дієго, потім на каву, ніби шукала в ній логіку ситуації.

Моментально захотілося втекти. Просто схопити сумку, зробити вигляд, що мене терміново кудись викликали. Але я лишилась сидіти, бо ноги вперто відмовлялись співпрацювати.

— Алгоритм мене ненавидить, — прошепотіла я, наполовину сама собі, наполовину сподіваючись, що він не почує.

Дієго повільно відпив свою чорну каву й, здається, уперше подивився прямо мені в очі. Його погляд ніби оцінював кожне слово, кожен мій рух.

— А може, алгоритм просто має почуття гумору, — промовив він.

Моє серце здригнулося. Що? Він жартує? Так, він реально жартує. Впевнено й безсоромно.

Він нахилив голову трохи набік, так, ніби вивчав мене, і щось у цьому погляді було… небезпечним. Не в поганому сенсі — у тому, який змушує серце робити акробатичні трюки, а мозок — панічно шукати кнопку «вимкнути почуття».

Мій мозок намагався все обробити, а кава в руках раптом здалася гарячішою, ніж була насправді. Це вже не просто кава. Ні, це була якась гра, тихий виклик, який він кидав мені лише поглядом, серйозним, але з легкою провокацією.

Я намагалася глибоко вдихнути, але щоразу, коли він ледве посміхався, я відчувала, як втрачаю контроль над ситуацією. Офіційно я була приречена. І ніякого виходу: він міг бути босом, людиною, яку всі поважають в офісі… але в цей момент я бачила лише того, хто знає, як повністю розхитати мій внутрішній світ.

Мені хотілося зберегти бодай крихту самоконтролю, але як тільки він торкнувся чашки й ледь помітно посміхнувся — я зрозуміла - це провал. Повний. Без шансів і без виходу через запасний вихід. Він був моїм босом, а зараз — ще й причиною, чому я не могла дихнути рівно.

— Добре… якщо алгоритм має почуття гумору, то у мене точно немає жодного шансу виграти.