2

Відверто кажучи, запрошуючи Уляну на постійне прожиття в Карпатах, я трішки побоювався, що їй там буде нудно і не комфортно. Ще б пак, корінна містянка, що все своє життя провела в столиці, переїжджає мешкати в тихе провінційне містечко. Тут, ні тобі яскравих, феєричних розваг, ні звичних салонів краси, ні модних жіночих бутіків, навіть традиційного кола давніх приятельок для спілкування немає.

Мої потаємні занепокоєння виявилися марними. Дружина доволі швидко й органічно влилася в розмірене й неспішне існування нашого гірського пансіону. Допомагала мені в усьому. Легко знайшла спільну мову з селянами навколишніх сіл. Не тільки заприятелювала зі всіма моїми друзями, але й завела собі кілька свої коліжанок. Вела себе так безпосередньо і доброзичливо, наче народилася серед цих бескидів і полонин.

Єдине, що мене інколи турбувало в поведінці Ляни, так це її надмірна креативність. Траплялося, в жінки виникали такі чудернацькі ідеї, що, хоч стій, хоч відразу падай, від них. От наприклад останній її задум – відсвяткувати в нашому пансіоні Хелловін. Не те, щоб у нас не вірили в усякі потойбічні сили. Місцеві старожили, буває розповідають такі лякливі історії, що їм би позаздрив сам король жахів Стівен Кінг. Однак порожні гарбузи з прорізаними очицями і свічкою всередині, вже точно будуть виглядати якось неприродно та недоречно в нашому гірському колориті.

Зрештою для кого влаштовувати це чужинське свято? Кінець жовтня не надто щедрий сезон на туристів. У нас на весь пансіон тільки двоє клієнтів, і ті наші хороші знайомі. Обоє вже люди далеко не молоді, які можуть просто не зрозуміти нашої буйної фантазії. Однак суперечити наполегливій дружині справа невдячна, тож я покірно кивнувши головою взявся слухняно виконувати її вказівки і не догадуючись до чого все це може призвести. А поки старанно створював антураж свята, прикрашаючи пансіонат згідно хелловінської тематики, мимоволі пригадав розмову, що сталася у мене кілька днів тому з одним із відпочивальників.

Пан Руслан гостював у нас вже вдруге. Вперше він навідався до пансіону минулого року в компанії ефектної блондинки. Самому чоловікові було напевне десь під сорок. Середнього зросту, з вже помітним черевцем, він мав вигляд типового державного службовця, що вирвався на кілька днів перепочити від важливих і виснажливих посадових обов’язків. Його тодішня супутниця своїм зовнішнім видом та поведінкою на законну дружину явно «не тягнула». Мій досвідчений погляд підказував, що це радше за все – коханка.

Цього ж разу пан Руслан приїхав один. Вигляд мав втомлений, і як мені здалося чимось зажурений. Замість того щоб сповна насолодитися усіма принадами карпатської осені він годинами непорушно сидів на терасі, смалив сигарету за сигаретою і мовчки, застиглим поглядом, дивився кудись вдалечінь. Не в моїх правилах лізти в чужі справи, та депресивний клієнт не надто хороша реклама для пансіону. Треба було щось терміново робити, і одного вечора, я підійшов до чоловіка, та запропонував разом хильнути по келишку мого саморобного спотикача та скоштувати фондю з бринзі, яке приготувала Ляна.

Не вагаючись ні миті, пан Руслан відповів своєю згодою, і незабаром ми сиділи за столиком, під безхмарним осіннім небом, та смакували духмяним напоєм і екзотичним наїдком. Першу чарчину алкоголю чолов’яга хильнув з такою нетерплячістю наче хотів ним залити жарке вогнище, що палахкотіло в його середині. Другий келишок випив вже значно розсудливіше, закусивши сирною кулькою. А от після третьої порції спиртного, зиркнувши на мене дещо захмелілим поглядом, почав говорити.

Взагалі-то, мій спотикач річ доволі міцна й не кожна голова здатна її витримати. Та навіть три чарчини не так вже й багато щоб сп’яніти до повного безпам’ятства. Лиш розумна доза для розв’язування язика людині, у якої напевне якісь складні проблеми чи серйозні клопоти. Саме те, чого я прагнув, влаштовуючи ці своєрідні чоловічі посиденьки. Сподівався у довірливій розмові відволікти клієнта від неприємних думок, та дати йому шанс вгамувати свої емоції і зрештою-решт хоч трохи нормально відпочити.

– Хороша ти людина, Василю! – промовив тягучим голосом пан Руслан. – Приємний, товариський, і з дружиною своєю, як бачу, живеш душа в душу. Не те що я, безпутний та блудливий пес.

– Чого так кажете? – поцікавився я, наповнюючи спотикачем келишок співрозмовника.

 Чоловік зиркнувши на чарчину алкоголю, пити однак не став, а лиш важко зітхнувши продовжив свою розповідь:

– Ну бо як мене ще назвати, як не блудливим псом? Сім’ї давно вже не маю, дружина покинула, діти відвернулися. По великому рахунку я нікому не потрібен.

– А як же та пані з якою ви тут були минулого року? – мимоволі вирвалося у мене.

Пан Руслан швидким рухом осушив келишок з алкоголем, потім проковтнувши ще одну кульку фандю пояснив:

– Та то моя коханка Інна. Вона розумна, красива і спокуслива, проте всього-на-всього лише коханка.

Я тактовно не став продовжувати розпитування, однак чоловіка наче прорвало і він вже з власної волі продовжив говорити:

– От, тобі напевне цікаво, як сталося, що я докотився до такого жалюгідного становища? Людина ти стороння, тож можу розповісти все не приховуючи і найменшої дрібниці. Тільки налий ще по чарчині, так мені легше буде ділитися наболілим.

Я виконав прохання співрозмовника, зі здивування зауваживши, що він здається не те що більше не п’янів, а навпаки навіть трохи протверезів.

– Так от, – вів далі свою мову пан Руслан, – в молодості моє життя нічим особливим не відзначалося. Після закінчення університету влаштувався працювати помічником економіста в міську раду. Одружився на хорошій дівчині Олесі. Незабаром у нас народилися дві красуні-донечки. Замешкали ми у найняті квартирі, і якщо особливо не розкошували, то й нарікати на своє існування було нічого. Жили звичайним, передбачуваним, тихим життям без всяких натяків на якісь разючі, докорінні переміни.