Розділ 45

— «Ой, як пішла вона від нас…» — протягнув десь з вулиці жіночий голос.

Схоже, сусідки вже почали «відзначати мою втрату», хоча офіційно мене ще навіть ніхто нікому не віддавав.

— Чудово, — похмуро сказала я. — У нас дівич-вечір, а в них — поминки по моїй свободі.

До цього моменту ми з Василиною вже щось прийняли, і мені навіть стало себе жаль. От була я вільна, як вітер… ну, як протяг у зачиненій шафі — але ж усе-таки! А тепер доведеться по палацу ходити, всі ці гобелени вчити, з обладунками вітатися. Ні тобі Василини під боком, ні Боба, який, якщо що, кому хочеш як дасть.

У мене навіть сльоза скотилась по щоці.

Боб поставив переді мною тарілку з пиріжками.

— Їж.

— Гаразд, — сказала Василина, наливаючи собі. — А тепер давай про головне.

Вона присунулася ближче, очі блиснули.

— Гелю. Ти взагалі усвідомлюєш, що виходиш заміж за принца? І… Ти що, ревіти зібралася?

— Ага. Щоразу, як на мені приміряють нову тканинну конструкцію, усвідомлюю це по-новому. — Мені стало себе ще жальніше.

Василина мрійливо зітхнула:

— От що я скажу. Ти повинна розслабитися. Це твій дівич-вечір. Ми тут, щоб відсвяткувати початок нової сторінки!

— Але чому ви привели козу? — запитала я, раптом помітивши білу морду за ширмою. Мені навіть плакати перехотілося.

Коза мекнула так, ніби все життя чекала цієї репліки.

Боб винувато підняв руки:

— Це… традиція. У наших краях. На дівич-вечір приводять козу, щоб вона… ну… з’їла злі передвістя.

— І підвіс сукні, якщо не слідкувати, — додала Василина.

Коза завзято замахала хвостом.

— Гаразд, — урочисто сказала Василина. — Настав час головного ритуалу.

Я мало не вдавилася пиріжком.

— Якого ще ритуалу? Ви що, козу різати зібралися?!

Коза заверещала так, що стало ясно: вона категорично проти.

— Ритуалу «прощай, дівоча свобода»! — пояснила Василина. — Кожна наречена повинна символічно спалити щось, що нагадує їй про минуле життя.

— Наприклад?

— Ну… — Василина замислилася. — Твої фальшиві вуса?

Боб аж зареготав:

— Так! Спали їх! На честь нової сторінки життя! І заради всіх, хто їх бачив!

Я хотіла обуритися…

Але в голові виникла тільки одна думка:

— Вони в мене… досі в сумці.

— То тягни! — скомандувала Василина.

Ми вмостилися навколо маленької жаровні, яку Боб притягнув лише після дуже туманного пояснення «раптом знадобиться».
Коза підійшла й теж уставилась у вогонь.

Я дістала маленький згорток, розгорнула — і побачила ті самі мохнаті, кривуваті, місцями притиснуті й навіть трохи лисуваті атрибути мужності.

— Ну… бувайте, так? — пробурмотіла я й кинула їх у жаровню.

Вони спалахнули миттєво, підозріло гучним пшшшш!

Василина плеснула в долоні:

— Ура! Все! Тепер ти офіційно вступаєш у нове життя!

Коли мої нещасні вуса догорали, Василина раптом вирівнялася — ніби згадала щось надважливе.

— Так! — оголосила вона, змахуючи крихти зі столу долонею. — А тепер найголовніше!

— Ти щось серйозніше ритуалу з вусами вигадала? — насторожилася я.

— Авжеж, — урочисто повідомила вона. — Передшлюбне ворожіння!

Боб тихо застогнав, як людина, що бачила занадто багато магії в усіх її іпостасях.
Коза радісно мекнула і занурила морду в кошик, де стояли пляшки.

— Геть, нечиста, — прошепотіла Василина й акуратно відсунула козу. — Ворожіння не для тебе, у тебе своя доля.

Коза образилася й уткнулася мордою мені в плече.

Василина витягла оксамитовий мішечок з картами. Той самий. Я ковтнула.

— Лише… обережно, гаразд? — попросила я. — Я хочу знати майбутнє, але… не дуже глибоко.

— Можу завуалювати, — кивнула Василина. — Але не обіцяю, що вийде красиво.

Ага знаю як вона “вуалюваєт”. 

Вона перемішала карти, заплющивши очі — і на мить стала такою тихою й такою страшенно-серйозною, що я завмерла.

— Три карти, — сказала вона. — Минуле. Теперішнє. Майбутнє.

Вона поклала першу.

Минуле — «Дорога».

— Ну звісно, — зітхнула Василина. — У тебе буквально все почалося з подорожі.

— І не посперечаєшся!

Коза розуміюче кивнула, ніби особисто була присутня на кожному кілометрі.

Теперішнє — «Закохані».

Ми всі троє зависли. Навіть Боб.

— Це… очевидно, — сказала Василина, але голос її став м’яким. — Ти стоїш на роздоріжжі. Вибір уже зроблено, але страх…

Вона подивилася мені просто в очі.

— Ти боїшся не шлюбу. Ти боїшся, що все це… надто по-справжньому.

Я знову ковтнула, бо так.
Бо поруч з Алдріком за цей місяць я справді відчувала, що все надто реальне.

Що можна торкнутися його будь-якої миті.
Що можна сидіти поруч за столом і обговорювати манери варварів або шлюбні традиції гномів.
Що він слухає мене — серйозно, — а потім приносить відсутні дані з палацової бібліотеки.

Що за цей місяць у нас майже готова книга — і це наш спільний проєкт.

І так, я трохи боялась, що все це мені сниться.
Що я прокинуся — а ніякого Алдріка й не було.

Але щоранку він усе одно приходив.

Майбутнє — «Сонце».

Василина широко всміхнулася.

— Сонце! Чудова карта. Життя, радість, успіх, щастя, тепло…

Вона зробила паузу.

— І дитина.

Я вдавилася пиріжком.

— Хто? Коли? Яка ще дитина?!

— Не уточнюється, — невинно сказала вона. — Може, твоя. Може, сусідська. Може, кози.

Коза обурено мекнула.

Боб нарешті заговорив:

— Це дуже добра карта. Навіть я знаю.

Я зітхнула, дивлячись на три карти — Дорога. Закохані. Сонце.

Про маскарад я Василині не розповідала.
І про те, в якому костюмі був Алдрік.

— Ну, — сказала я, відчуваючи, як усередині піднімається тихе, тепле щось. — Гаразд. Майбутнє так майбутнє.