Розділ 44

Минув місяць.
За цей час я встигла зрозуміти: підготовка до весілля — це окремий різновид виживання.
Кожен ранок починався з репету Василини:
— Гелю! Прокидайся! У нас примірка!
А закінчувався глибоким зітханням Боба:
— Думав, гірше вже бути не може. Помилявся.

Як завжди, Боб бурчав, але власна пивоварня швидко повертала йому душевну рівновагу.

Цього разу в кімнаті зібралася вся дівоча команда — Василина, дві кравчині і я, безпорадно стоячи серед купи тканини.
— Ну, хоч не рожеве, — пробурмотіла я, глянувши на себе в дзеркало.
— Це кремовий із відблиском місячного сяйва, — образилася кравчиня.
— Усе одно рожеве.

За дверима знову пролунав знайомий стукіт.
— Знову тут? — зітхнула Василина. — Гелю, скажи своєму нареченому, що бачити тебе щодня до весілля — це не пункт підготовки, а симптом залежності!
— Він просто хвилюється, — промимрила я.
— Ага, ще й перевіряє, щоб ти не втекла, — буркнув Боб, з’являючись із тацею. — Може, прибити йому стілець за порогом? Щоб чекав хоч із комфортом.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшов Алдрік. Як завжди, виглядав бездоганно. Підозріло бездоганно.
— Я заважаю? — спитав він із тією усмішкою, від якої кравчині синхронно впустили шпильки.
— Авжеж, заважаєш. Але заходь, — махнула рукою Василина. — Ми вже звикли.

Він підійшов до мене, тримаючи невеликий згорток.
— Це тобі, — сказав він. — Не хвилюйся, нічого дорогого.
— Ага, — я примружилася скептично. — Знову колекція зірок у банці? Чи намисто з луски водяного духа?
Він усміхнувся та обережно розгорнув тканину.
На долоні лежав знайомий кристал — той самий, зламаний  артефакт некромантів.
— Я подумав… — тихо мовив Алдрік. — Нехай буде тут. З тобою.

Я обережно взяла кристал — він ледь відчутно теплів у долонях, наче дихав. І з глибини, м’яко й знайомим голосом, долинуло:
— «Гелю, не сперечайся з долею, просто запроси її на чай».

Я ледь не розсміялася крізь клубок у горлі.
— Вона… досі дає поради?
— Іноді надто прямолінійні, — визнав Алдрік. — Але, здається, допомагає.
— Так ось за якими порадами нас тоді завалили подарунками! — вигукнула Василина. — І ці анкети з безглуздими питаннями — «що Боб любить на сніданок»!
Боб щось буркнув нечітко, але вуха в нього підозріло порожевіли.

Я похитала головою, всміхаючись:
— Знаєш, якщо це справді її рук справа, то, схоже, навіть із того світу бабуся й далі керує агентством.
— Ну, — сказав Алдрік, наближаючись, — тоді я вчасно записався на прийом.
Я пирснула, відчуваючи, як щоки наливаються жаром.
— Сподіваюся, хоча б весільна подорож мине спокійно.
— Маєш на увазі — без пригод? — підняв брову він.
— Саме так.
— Тоді доведеться тобі самій правити екіпажем, — розсміявся він.
— Досить, — махнула рукою Василина. — Припиніть ці романтичні дурниці! У нас примірка не закінчена!

***

Коли чергова стрічка «місячно-кремового-не-рожевого» кольору була остаточно пришпилена на своє місце, швачки вклонилися й щезли, мов феї після доброї школи виживання. Василина плеснула в долоні:

— Чудово! Тепер можна починати дівич-вечір!

— Василино… — я втомлено глянула на неї. — Який ще дівич-вечір? У нас за три години репетиція церемонії.

— Не буде! — бадьоро оголосила вона. — Без тебе всі відрепетирують, хто куди й коли, а тобі просто доведеться постояти біля вівтаря! Сотні наречених так виходили заміж, і нічого. Тобі ж самій хочеться там заздалегідь постояти? Та де там — знаючи тебе, ти ще накрутиш собі чортзна-що в голові. Тому сьогодні сидиш удома й відпочиваєш. Бобе, тягни кошик!

Боб, який явно сподівався тихцем розчинитися в повітрі, приречено викотив величезний плетений кошик. Той підозріло дзенькав.

— Що це? — я кліпнула.

— Трав’яні настоянки, — сказав Боб. Невелика пауза. — І не зовсім трав’яні.

— На дівич-вечір, — пояснила Василина. — Щоб розслабитись! Через нього ти вже місяць тремтиш, як осиковий листок на вітрі.

Я тільки відкрила рота, щоб заперечити, але двері грюкнули.

— Я нічого не побачив, — оголосив Алдрік, з’явившись рівно настільки, щоб у прорізі виднівся його силует. — Я просто хотів сказати, що у нас…

— ГЕТЬ! — хором рявкнули ми з Василиною.

— Уже йду, — покірно сказав він, зачиняючи двері.

Ззовні долинув шепіт:

— Бобе, прослідкуй, щоб вони випили не більше двох. Особливо от та маленька й дуже небезпечна… Мені страшно.

— Звичайно, ваша світлосте, — пробурмотів Боб, не уточнивши, кого саме він має на увазі під «маленькою».