Розділ 43

Сад виявився значно більшим, ніж я уявляла. Тихий, залитий золотавим світлом, він здавався окремим світом, де навіть вітер шепотів м’якше. Гілки жасмину схилялися над алеєю, а повітря було таким насиченим пахощами, що паморочилося в голові.

— Раніше тут усе виглядало інакше, — мовив Алдрік, ідучи трохи попереду. — Коли я був хлопчиком, кущів було менше, зате більше тіні. Я любив ховатися під тим в’язом.
Він кивнув на старе дерево з низькими гілками.
— Ховався від кого?
— Від усіх, — усміхнувся він. — Від нянь, учителів, від власних обов’язків. Якось навіть утік із уроку етикету й пролежав тут до вечора. Потім мене шукав увесь двір.
Я всміхнулася.
— І знайшли?
— Авжеж. Сам король. Він був дуже розгніваний.
Він замовк, і з виразу його обличчя я відчула: «дуже розгніваний» означало значно більше, ніж просто догану.
— Але відтоді, — додав тихо, — я зрозумів, що навіть у власному домі можна почуватися чужим.

Я хотіла щось сказати, та слова застрягли. Він обернувся до мене, і в його погляді промайнуло те саме — вразливість, яку він завжди ховав за усмішкою й упевненістю.

— Знаєш, — продовжив він, — я стільки років учився бути тим, ким від мене чекали. Правильним. Холодним. Стриманим. А тепер, коли нарешті можна просто… говорити, не знаю, з чого почати.
— Почни з чесності, — тихо відповіла я. — Вона зазвичай пасує до будь-чого.
Він усміхнувся — просто як людина: стомлена, розгублена, жива.

— Тоді чесно. Коли я вперше тебе побачив… подумав, що це помилка. Що тебе взагалі не мало бути поруч.
— Дуже надихаючий початок, — не втрималася я.
— А потім зрозумів, що ти — єдина, з ким я можу бути собою. Без масок, без титулів, без усіх цих «повинен».

Серце провалилося всередині, і мені здалося, що повітря ніби порідшало.
— Звучить так, ніби ти й досі ховаєшся під тим в’язом, — сказала я, щоб хоч трохи зняти напругу.
Він усміхнувся:
— Можливо. Тільки тепер — не сам.

Ми зупинилися. Він дивився на мене — не поспішаючи й без жадібності, а так, ніби намагався запам’ятати кожну рису. Його погляд ковзнув по моїх очах… і завмер на губах.

— Можна?.. — запитав він майже нечутно.

— Ти що там розглядаєш? — я майже пискнула. — Невже намагаєшся знайти ті вуса?
Слова сипалися самі собою — нерви видавали мене з головою. — Не бачиш, я в сукні, а вони залишилися вдома разом із камзолом.

Він тихо засміявся. Низько, тепло.

— Геллю… перестань говорити нісенітниці. Бо я нагадаю тобі, що ззаду в тебе вусів не було, і з тилу в камзолі ти виглядала… чарівно.

— Я… — я не встигла придумати щось хоч трохи розумне.

Бо в наступну мить Алдрик підняв руки й м’яко обхопив моє обличчя долонями — обережно, наче я могла розсипатися. Його пальці були теплими. Майже тремтливими.

І перш ніж я встигла вдихнути, його губи торкнулися моїх — нерівно, несміливо, ніби він не цілував, а питав дозволу. А я відповідала кожним нервом. Кожним вдихом. Світ звузився до однієї точки, де ми торкалися одне одного.

Коли ми відсторонилися — минуло, мабуть, кілька хвилин. Або вічність.
Ми стояли надто близько, щоб рахувати час.

Алдрик усміхнувся — і ця усмішка була небезпечнішою за будь-яке закляття.

— Зате, — прошепотів він, знову поглядаючи на мої губи, — я напевно знаю спосіб змусити тебе мовчати.

— Нахаба, — видихнула я, і щоки спалахнули жаром.

Він простягнув мені руку, запрошуючи продовжити прогулянку садом.
Я поклала свою долоню на його лікоть — майже машинально. Наче вона завжди мала бути саме там.

Ми зупинилися біля фонтану. Вода спадала у кам’яну чашу, розсипаючись на тонкі нитки. Алдрік нахилився, провів пальцем по поверхні — й усміхнувся.
— Тут я в дитинстві присягався, що, коли виросту, зміню все. Зроблю палац місцем, де людям не доведеться ховатися.
— І як успіхи?
— До вчора — сумнівні.
Він глянув на мене.
— А тепер, здається, з’явилася причина спробувати.

Я відвернулася, бо якби зустріла його погляд, напевно сказала б щось занадто відверте. І, звісно ж, саме в цю мить оступилася. Не навмисне — просто каблук ковзнув по вологій плитці.

Алдрік зловив мене миттєво — майже не торкаючись, але так, що по шкірі пробігли іскри.
— Ви всіх наречених так ловите, Ваша Світлосте? — видихнула я, дивлячись убік.
— Лише тих, що тікають від здорового глузду.

Я не знайшла, що відповісти.
Мозок наче відмовився працювати — у ньому залишилася тільки одна думка: «не відпускай».

Він допоміг мені випрямитися, не забравши руку одразу — просто стояв поруч, дивлячись на фонтан. Вода там тихо грала світлом.
— Кажуть, тут можна загадати бажання, — озвався він після паузи. — Але тільки одне.
— І воно здійсниться?
— Якщо не злякаєшся наслідків.
Я усміхнулася:
— Мої бажання завжди з наслідками. Без цього ніяк.
Він поглянув на мене — тепло. Потім дістав із внутрішньої кишені маленьку гілочку — суху квітку, ретельно збережену.
— Я зірвав її того дня, коли вирушав у подорож. І тоді ж уперше побачив тебе, — промовив тихо. — Тоді ще не знав, хто ти така. Але вирішив: якщо доля схоче, вона приведе мене сюди разом із моєю нареченою.

У грудях стало тісно. Хотілося сказати щось дотепне — щоб розвіяти напругу, сховатися за жартом. Але слів не було. Тільки подих, і тепло, і легке відчуття, ніби світ на мить став правильним.

— Ти ж не питала про мою матір, — раптом мовив він тихіше.
Я обернулася.
— Боялася, що це… не моє питання.
— А, може, й варто було, — сумно всміхнувся він. — Вона була іншою. Не схожою на придворних дам. Могла сперечатися з батьком просто при всіх, сміятися, коли весь зал стояв у чеканні поклонів. І вміла слухати. Коли ми були в магів вогню, я просто згадав, як це — бути в родині.

Він на мить замовк, вдивляючись у глиб саду.
— Коли вона померла, мені було десять. Я тоді ще не розумів, що буває смерть, яка забирає не лише людину, а й усе світло з дому.