Розділ 42 або 41 з половиною?

Боб влетів на кухню, де була Василина, важко дихаючи, ніби щойно переміг трьох грифонів поспіль.

— Усе, я не витримаю, — заявив він. — Або я їх замурую в підвалі, або вони доведуть мене до сказу своїм «ой, я не знаю», «ой, він, може, не він».

Василина спокійно помішувала ложкою у казані, з якого тягнувся запах меду, лаванди й чогось підозріло їдкого.

— Тоді допоможи мені оце перелити.

— Що це?

— Засіб проти ілюзій. Діє м’яко, але впевнено.

— М’яко? Я б їм уже відро на голови вилив.

Вони перезирнулися. І одночасно кивнули.

План був простий. Грубуватий. Ідеальний.

***

За кілька годин до дому Гелії з’явився «секретар Його Світлості» — як завжди, з текою паперів і виглядом людини, що тримає під контролем увесь світ.

— Пані Геліє, я приніс —

ХЛЮП!

З-за рогу вискочила Василина з глечиком, Боб — із запасною банкою. Секунда — і вони облили його з голови до п’ят.

Аромат жасмину, меду та лаванди змішався з легким шипінням, повітря затремтіло тонким маревом — і коли туман розвіявся, від секретаря не лишилося й сліду.

Перед Гелією стояв сам Альдрік. Без окулярів, без сурдута, з мокрим волоссям і  спантеличеним виразом обличчя.

— Що ж, — сказала Василина, витираючи руки, — місію виконано.

— Ключ у мене, — задоволено додав Боб, зачиняючи двері. — Поговоріть. По-людськи.

— Боб! — обурено вигукнула Гелія, але у відповідь почула лише віддалені кроки та хихикання Василини.

Тиша впала миттєво.

Крап… крап… з волосся Альдріка на підлогу.

Він моргнув, усе ще ошелешений, а потім подивився прямо на неї — уперше без жодних магічних фільтрів.

— Ну… — тихо сказав він. — Схоже, таємниця розкрилась.

— Схоже, так, — відповіла вона, відчуваючи, як серце б’ється десь у самому горлі.