П’ятий день
Ранок почався тихо, майже мирно. Але вже за кілька хвилин стало ясно: «тихо» сьогодні — це ілюзія.
На порозі лежала акуратно перев’язана коробка з яскравою стрічкою. Я підійшла, обережно відкрила — і застигла.
Всередині:
Я моргнула. Усі ці речі об’єднувало одне: вони були дуже, дуже дорогими. Це була не просто вдячність — це була інвестиція, точнісінько як одна з порад бабусі:
«Чоловік, який вклав у даму гроші, не готовий так просто від неї відмовитися».
— Геля! — долинув звичний крик Василини з кухні. — Ти що, знову ревіти збираєшся?!
Я стиснула кулон у долоні й тихо видихнула:
— Можливо… — прохрипіла я, відчуваючи, як серце б’ється швидше.
Я дивилася на нього й думала, що цей світ остаточно зійшов із розуму. І мені це подобається.
Боб, що стояв поруч, нерішуче підняв конверт:
— Перепрошую… але й мені теж… — він показав лист із печаткою. — «Що пан Боб воліє снідати? І як йому спиться просто неба?» Мені потрібно відповідати? Га?