Четвертий день
Василина влетіла до кімнати, розмахуючи руками так, що кришталева куля мало не вислизнула із пальців:
— ГЕЛЯ! Ти це бачила?!
Я вже звикла до її криків, але цього разу все ж відступила.
На столі лежали, немов залишені після карнавального ярмарку:
— Він що, скуповував увесь магазин передбачень?! — вигукнула Василина, ледь не падаючи навколішки.
— Схоже, — сказала я, ледь стримуючи сміх.
Василина опустилася на підлогу й почала ретельно розкладати сфери за алфавітом і розміром, а Боб обережно підняв мішок із кавою:
— Ем… може, варто просто сказати «дякую»?
— «Дякую»? — заверещала Василина. — «Дякую»?! Та він нам мішки кави прислав!
— Ем… тоді, може, варто сказати велике дякую?
Я закрила обличчя долонями, відчуваючи дивне змішання сміху й розпачу.
— Він же не зупиниться, — прошепотіла я, починаючи щось підозрювати.
Василина розкладала кристали, Боб рахував каву, а я подумала: “Якщо це залицяння — то найорганізованіше у світі”.