Розділ 37

Тінь немов виросла з золотого сяйва — висока, сильна, така, що випромінювала тепло. Сонячне світло в його очах сліпило так, що я мимоволі прикрила повіки.

— Що ж, богине місяця, — озвався тихий, злегка насмішкуватий голос, спочатку не зовсім схожий на голос принца — я навіть на мить розгубилася, — ти сподіваєшся сховатися за світлом, а не за мною?

Я ледь здригнулася. Його енергія пробивалася навіть крізь ілюзію — гаряча, упевнена, зухвала.

— А ви, — відказала я, стримуючи усмішку, — сонячний промінь, який гадає, що може засліпити мене власною яскравістю?

Він зробив крок ближче, і між нами потяглася напруга:

— Я думаю… що ти надто холодна, щоб я міг просто споглядати. Варто перевірити, чи зможу я тебе зігріти.

Я відчула, як усміхнулася всередині, хоч губи лишалися спокійними:

— А ви певні, що не опечетесь?

Він примружився, ніби вибираючи, з якого боку підійти:

— Можливо. Але хіба інколи не варто ризикнути?

Місячне сяйво довкола мене водночас потемніло й заграло яскравіше, наче сама магія балу підштовхувала нас одне до одного. Я ступила назустріч, і відчуття притягання між вогнем і місяцем стало майже відчутним.

— Якщо ми почнемо цю гру, — прошепотіла я, — то хто кого обпалить першим?

Він усміхнувся, і в його погляді з’явилася суміш зухвалості й щирого зацікавлення:

— Сказав би, що це ще треба з’ясувати. Але боюся, богине місяця, перемога буде солодкою для того, хто наважиться підійти ближче.

І раптом увесь сад ожив — кожне світло, кожен звук, кожен подих здався створеним для нас двох. Але магія арки була жорстока: жоден не знав, ким був інший насправді. Лише серця вже впізнавали одне одного. І я сподівалася, що впізнала правильно.

Я зробила ще крок назустріч сонячному сяйву, вирівнюючи дихання. Тінь його рухів була надто жива, щоб бути просто віддзеркаленням — кожен жест здавався водночас продуманим і випадковим, покликаним збити мене з пантелику.

— Здається, — мовила я майже пошепки, — цей сад надто хитрий, щоб дозволити нам просто зустрітися.

— Можливо, — його голос долинав крізь золоте сяйво, водночас близький і розсіюваний у повітрі, — але ж у тому й суть гри — робити її складнішою.

Я ледь помітно усміхнулася, відчуваючи, як магія балу-маскараду відповідає нашим відчуттям: місячне сяйво лагідно пульсувало навколо мене, граючись тінями, а кожен рух його сонячного світла ніби торкався мого обличчя. Серце забилося швидше — не від страху, а від передчуття.

— А якщо хтось нас побачить? — запитала я трохи схвильовано. — Або здогадається, хто ми насправді?

Він наблизився, і тепер я могла розгледіти тепле сяйво в його очах, яке відбивалося в моїх — неможливо було зрозуміти, де закінчується він, а де починається його ілюзія.

— Тоді нехай бачать, — промовив він тихо, зухвало. — Нехай здогадуються.

Я завмерла. Ці слова — м’які, майже інтимні — перекрили весь гамір саду, спалахи ілюзій і голоси гостей. Здавалося, що час наче запнувся. І все ж я обережно ступила ближче до сонячного світла, дозволяючи йому наблизитися до моєї тіні.

— То ми граємо за правилами цього саду? — спитала я з легкою усмішкою, намагаючись надати голосу невинності.

— За твоїми правилами, — відповів він, а в його тоні прозвучала ледь відчутна насмішка, наче він був певен, що переможе у цій невидимій дуелі.

І в ту ж мить теплий легкий подих вітру пройшов стежками, похитавши гілля дерев і розкидавши золоті іскри — наче сама магія ілюзій підбурювала нас, шепочучи: «Ніхто не залишиться непоміченим».

Я відступила на крок, насолоджуючись грою світла й тіні, але не могла не помітити, як кожен його погляд ніби пронизував мене, перевіряючи: чи впізнаю я його раніше, ніж маски зникнуть опівночі.

— Тоді… — прошепотіла я, відчуваючи, як напруга між нами зростає, — погляньмо, хто кого обпалить першим.

Він зробив ще крок, і золоте сяйво його вогню торкнулося мого місячного світла. Холод і тепло зустрілися, переплелися, створюючи відчуття майже фізичного полум'я.

— Я б сказав, що переможець уже визначився, — прошепотів він. — Але… перемога завжди солодша, коли за неї треба боротися.

Сад знову ожив навколо нас: ілюзії закружляли, сміх, шелести, спалахи світла й тіні — все перетворилося на арену нашої невидимої дуелі. І я зрозуміла: навіть не знімаючи масок, ми вже впізнаємо одне одного краще, ніж будь-хто міг би уявити.

Я відчула, як сонячне світло наближається, й серце майже зупинилося — треба було не лише тримати маску, а й залишатися собою всередині. Місячне сяйво, яким я була огорнена, заблищало й сховало мої рухи.

— Спробуй наздожени мене, сонячний промінцю, — прошепотіла я, нахилившись у бік доріжки, де ілюзії розпливалися, мов ранковий туман.

Він ступив уперед, і золоте сяйво підхопило його силует, відбиваючись на кожному повороті стежок:
— Ти справді думаєш, що зможеш утекти? — його голос лунав поруч, але зливався зі пошепки вітру й легким тріском сотень крил ілюзорних метеликів.

Я ледь усміхнулася, стрибнула вбік, і ілюзії саду одразу загусли, створюючи завісу зі світлотіні, за якою я могла сховатися. Його сміх прокотився поруч — гарячий, глибокий, але в ньому звучала легка досада: наздоганяти було цікаво, та він уже зрозумів, що я граю за своїми правилами.

— Місяць проти сонця, — пробурмотів він, і в голосі прозвучали і захват, і виклик. — Але якщо я тебе впіймаю…

— …я зможу спалити тебе власним світлом? — підхопила я, майже сміючись, ховаючись за вигином стежки, де магія свята мерехтіла сріблом і золотом.

Він рушив уперед, і ілюзії розійшлися, відкриваючи йому шлях, а я вислизнула між ними, мов вітер. Кожен мій рух був водночас танцем і стратегією: я хотіла встигнути сховатися до півночі, не дозволивши йому побачити мене, поки маски не спадуть.

— Ти завжди хитра, богине місяця, — озвався голос зовсім поруч, коли сонячне світло майже торкнулося мене. Я відчула його подих, але не озирнулася.