Розділ 35

Сміх, полум’я й дзвінкі голоси оточили нас вихором. Принц стояв серед усієї цієї непосидючої стихії, і я майже чула, як усередині у ньому тихенько тріщить терпіння. Але з кожною хвилиною, поки до нього підбігали то молодші, то старші дочки, коли мати родини легко спрямовувала цей хаос одним рухом руки, — його погляд поступово змінювався.

— У них тут, як на базарі, — тихо видихнув він. — Але… дивно, не хочеться йти.
Я усміхнулась.
— Бо цей шум не руйнує. Він живий.

Одна з дівчаток підбігла до нього, тримаючи в руках крихітного фенікса з вогню — і, сміючись, простягла:
— Візьміть! Тільки обережно, він гарячий, але не кусається!

Алдрік невпевнено підставив долоню. Пташка спалахнула й розтанула, залишивши легкий слід тепла. Він поглянув на мене — і вперше за довгий час усміхнувся по-справжньому. Без тіні іронії.

— Коли я був дитиною, — тихо сказав він, — у нас удома теж було шумно. Мати часто повторювала, що справжня сім’я — це коли щодня трохи горить, але ніколи не згорає дотла.
— Мудра жінка, — відповіла я. — Може, в цьому й полягає мистецтво магів вогню — жити гаряче, але не обпалювати одне одного.
Він задумливо кивнув.
— Гадаю, я починаю розуміти, що вона мала на увазі.

Тим часом бабуся О’Рінн — сива, але з очима, що досі світилися кольором розтопленого бурштину, — підійшла до нас, ледь погойдувшись, ніби її кроки самі йшли в ритм родинного сміху.
— Ну що, ваша світлосте, — сказала вона м’яко, з усмішкою, — тут сила не в магії, а у звичці слухати одне одного. Ось що є справжньою силою вогню — не палити, а зігрівати.

Принц уклонився з повагою, а я помітила — його плечі вперше за ці дні не були напружені.

Коли дівчата знову закружляли у своєму вогненному танці, я тихо сказала:
— Бабуся колись казала, що сімейних стосунків треба вчитися не з книжок і не в ідеальних шлюбів. А у таких родин, де ніхто не боїться сміятися вголос.
Він глянув на мене — погляд теплий, але трохи розгублений.
— І ви, бачу, теж умієте розпалювати вогонь.

Я відвернулась, щоб він не помітив усмішку.

Родина О’Рінн уміла огортати теплом, як старий вовняний плед. Тут ніхто не давав засумувати: одна з дочок — Ліана — вже спритно підтримувала розмову з принцом, засипаючи його питаннями про столицю, академію, військові маневри. Її очі світилися тим самим вогнем, який мають люди, яким завжди мало світла.

Я залишилася трохи позаду, дозволивши їм відійти в сад, де між кущами магнолій плавали крихітні вогняні кулі. Хотіла було застерегти, що це небезпечно, але поряд з’явилася бабуся О’Рінн — невисока, з таким спокоєм у голосі, що навіть іскри притихли.
— Нехай ідуть, — сказала вона, кивнувши на пару в саду. — Іноді чоловікові треба відчути, що на нього дивляться не як на принца, а як на людину.

Вона взяла мене під руку й повела на кухню, де пахло випічкою й димом.
— Ви ж подорожуєте з ним уже давно, так? — запитала, наливаючи чай.
— Так, кілька тижнів, — обережно відповіла я.
— І весь цей час ховаєте очі, ніби вони можуть вас видати? — усміхнулася вона, навіть не дивлячись на мене.

Я ледь не вдавилась чаєм.
— Перепрошую?
— Дитино, я хоч і стара, але не сліпа. Я бачу, як ви на нього дивитеся. Не як на принца. Як на людину, якій довіряєш — навіть якщо сама це заперечуєш.

Я опустила погляд у чашку. В бурштиновій глибині чаю грали відблиски вогню.
Бабуся говорила далі, м’яко:
— Жінка вчиться любити в родині, — сказала вона, — не тому, що їй наказують, а тому, що поруч завжди є хтось, хто показує приклад. Любов — це не спалах, не пристрасть, не слова. Це коли ти вмієш зігріти, навіть якщо тобі самій холодно. І довіряти. Бо без довіри вогонь не втримати.
Вона нахилилася ближче й запитала:
— То скажи, поруч із ним тобі холодно?

Я не відповіла. Може, тому, що в грудях і справді стало тепліше.

За вікном промайнула фігура — Ліана щось показувала Алдріку, сміялася, полум’я грало на її долонях. Він слухав — чемно, але ніби наполовину був десь далеко.

Бабуся тихо хмикнула:
— Хороша дівчина, але не його полум’я. У кожного — свій вогонь. Твій — тліє глибше.
Я підвела очі.
— Чому ви так певні?
— Бо ти дивишся на нього не як на вогонь, — відповіла вона. — А як на світло.

Двері до саду розчинилися, й у кімнат увірвався прохолодний вітер із запахом диму й квітів. Алдрік увійшов — трохи розпатланий, видно, полум’я дочок О’Рінн дісталося йому. Ліана лишилася на ґанку, усміхаючись, але її погляд уже втратив колишній жар.

Принц озирнувся, знайшов мене очима — й затримав погляд, ніби перевіряв, чи я справді ще тут.
— Вас не спалили? — тихо спитала я, підводячись.
— Майже, — втомлено, але з посмішкою відповів він. — Вони вирішили змагатися, хто запалить найяскравіше полум’я. Тепер я точно знаю, що таке “гарячий захід”.
Я засміялась:
— Зате тепер у вас є досвід спілкування з магами вогню. Уже досягнення.
Він підійшов ближче, кинув погляд на мою чашку й тихо спитав:
— Ви говорили з господинею?
— З бабусею, — поправила я. — Вона сказала, що без довіри вогонь не втримати.
Він трохи підняв брову:
— Мудро. Тож ви їй довіряєте?
— Їй — так, — відповіла я. — А от щодо інших... ще не вирішила.
Він усміхнувся, але в очах промайнула тінь.

***

Ранок у домі О’Рінн починався з хаосу.
Теплого, живого, вогненного хаосу.

Діти бігали сходами, з кухні линув запах підсмажених коржів і пряної кави, а десь у саду вже тренувалися юні маги, випускаючи в небо вогняні кільця.

Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як над двором спалахує черговий феєрверк. Сонце відбивалося у склі, і здавалося, ніби все навколо палає — але від того не страшно. Тепло.

— Ви дивовижно спокійні для людини, що опинилася в епіцентрі катастрофи, — почувся знайомий голос за спиною.

Я обернулася — Алдрік. Без камзола, у самій сорочці, з чашкою кави й трохи розкуйовдженим волоссям. Зовсім не схожий на принца — радше на того, хто вперше за довгий час дозволив собі просто видихнути.