Розділ 34

Екіпаж рушив у дорогу, і з кожною милею похмурі спогади про дім некромантів поступово відступали. Я відчула, як плечі розправляються, а серце б’ється трохи швидше — не від страху, а від легкого передчуття.
— Здається, ми знову на живій землі, — пробурмотіла я, ніби підбадьорюючи саму себе. — Повітря стало легше. І запах трави, і сонце… майже як після дощу.
Алдрік усміхнувся, помітивши мій настрій.
— Нарешті. Хотілося б, щоб усе завжди було так просто.
Я кивнула, не стримавши посмішки: Попереду нас чекала нова зупинка — дім магів вогню, про яких казали, що вони живуть емоціями. Їхня магія — суцільна вистава, тож я знала: нудьгувати не доведеться.
— Наступне — дім магів вогню, — тихо сказала я.
Алдрік нахилився вперед і майже пошепки додав:
— Тоді нам варто підготуватися до вибуху.
Я засміялася — легко, щиро, після всіх нічних страхів.
— Чудово, ваша світлосте. Люблю несподівані пожежі.
— Та що ви! Не вірю. Останнім часом ви уникали мене, наче самого вогню. Я навіть встиг скучити за вашими зауваженнями.
Я підняла брову, ледве стримуючи сміх:
— О, то ви вже заскучали? А я ж завжди сама скромність і, звісно, не блазень!
— Не блазень? — він прищурився. — Тоді, може, ви вправний жонглер, який уміє підкидати палаючі факели, навіть ховаючись за маскою скромняги.
Я відкинулася на спинку сидіння, удаючи, що роздивляюся дорогу, але насправді стежила за його реакцією. На обличчі застигло передчуття, а в погляді грало німе запрошення: «Давай, піддайся на мої провокації».
— Тільки уявіть, — продовжила я, — ми приїдемо до магів вогню, і там кожна емоція — як феєрверк. А я, у ролі скромного юнака, буду відводити всі ці їхні факели й іскри від вас. Наче посеред сцени театру.
— У театрі? — він усміхнувся. — Скоріше на арені. І, повірте, це ви кинете мені виклик на очах у всіх.
Я знизала плечима:
— Хіба ви не любите гострих вражень? Вогонь точно не завадить нам після холоду дому некромантів.
Він відкинувся в кріслі, а в очах спалахнув інтерес і виклик водночас:
— Нехай буде так. Але пам’ятайте, — його голос став нижчим, майже оксамитовим, — іноді вогонь обпікає сильніше, ніж здається.
Я всміхнулася краєчком губ, відчуваючи, як усередині змішуються хвилювання й небезпека:
— А хто сказав, що мені не подобається обпікатися?

Екіпаж плив дорогою, а в повітрі вже вчувався запах диму, далеких вогнищ, тепла й обіцянка пригод. Ми обоє мовчали, але між нами пролітали невидимі іскри — ті, що не назвеш словами, та й загасити їх неможливо.

— Сподіваюся, ви не збираєтеся знімати маску при першій же нагоді, — раптом промовив він, тихо, з тією знайомою тінню насмішки.
Я ледь усміхнулася:
— А ви готові побачити, хто я насправді, ваша світлосте?
Він замовк на мить, а потім спокійно відповів:
— Спробуємо дізнатися… але бережіться — вогонь любить спалювати зайве.

Екіпаж сповільнив хід, коли попереду показалися стіни дому О’Рінн. Уже здалеку доносився дзвінкий сміх, дитячі крики й майже святковий гамір. Повітря здавалося розпеченим, навіть крізь туман, що причепився до нас після некромантів, пробивалося тепло численних вогнищ у дворі.
— Ласкаво просимо до лігва вогню, — пробурмотіла я з посмішкою. — Сподіваюся, ви готові до справжнього спектаклю.
Алдрік мимоволі стис раму дверей екіпажу, наче хапаючись за соломинку. І стало зрозуміло чому: по газону металося з десяток людей — чотири дівчини приблизно мого віку, троє юнаків, кілька малюків від п’яти до десяти років, і всі — з волоссям кольору полум’я. Їхній сміх і рухи створювали веселий, хаотичний фон життя.
— Боги, — тихо пробурмотів принц, — як я зможу зосередитися хоча б на одній…
Я ледве втрималася від сміху: його погляд метався між дітьми й запальними доньками, а кожна нова усмішка лише додавала нервового передчуття.
— Ну що ж, — шепнула я, — здається, вогонь зустрів нас на повну силу. Хто зна, може, одна з цих іскор стане справжнім феєрверком.
Він тільки похитав головою, посміхаючись кутиком вуст, явно вже вражений цим хаосом.

Екіпаж в’їхав у двір, і мене одразу оточив шум, сміх і запах диму. Діти скакали між статуями феніксів, а вогняні іскри то й діло спалахували в повітрі.
— Вітаємо вас! — пролунало дзвінко, і я ледь не підстрибнула. Перед нами стояла одна з молодших дівчат. — Ви прийшли до нас? Чи просто на чай?
Її сміх злився з реготом інших сестер, які вмить оточили екіпаж. Кожна — мов маленький феєрверк: одна ледь стримана, інша — із буйною гривою, третя — з очима, що світилися жаром, а четверта — хитра, з кучерями кольору іскристої лисиці.
Алдрік напружився, ніби кожна нова посмішка була для нього випробуванням.
— Ваша світлосте… — прошепотіла я, ледве стримуючи сміх. — Вони не збираються атакувати вас мечами.
Він лише стис губи й зітхнув:
— Можливо, але мені вже хочеться втекти від цього сміху.
— Та ви ж самі казали, що готові до іскор, факелів і феєрверків, — нагадала я.
— Феєрверки? Так це ж весело! — вигукнула одна із сестер, почув нас. — Ми можемо влаштувати справжнє шоу!
Алдрік схилився до мене й прошепотів:
— Якщо я виживу після цього, особисто запишу правила бою з родом О’Рінн.
Я ледве не розсміялася. Його очі блищали — за маскою чемності ховався зовсім не байдужий чоловік.
— А я? — підняла брову я. — Я учасник цього «бою» чи просто глядач?
Він глянув на мене з ледь помітним блиском:
— З нетерпінням чекаю, коли ви перестанете бути просто глядачем.

— А ось і гості! — вигукнула старша з доньок. Волосся кольору розплавленого золота сяяло на сонці, коли ми нарешті вийшли з екіпажу.
— Ми звикли до… спокійніших візитів, — пробурмотів Алдрік, намагаючись не усміхатись.
— Спокійних візитів? — підстрибнула молодша, підкидаючи в повітря іскру. — Нудьга! Ми покажемо, як треба приймати гостей!
Я ледве стримала сміх: кожна з них була бурею емоцій. Вони метушилися навколо, перевіряли наш одяг, сипали жартами, наче випробовуючи нас на міцність.
— То що, — нахилилася я до принца, — готові зустрітися з вогняною стихією у всій красі?
Він глянув на мене й усміхнувся:
— Гадаю, мені доведеться тримати вас поруч, щоб не загубитися серед цього полум’я.