Розділ 33

Прокинулася я від дивного звуку. Спершу подумала, що це дощ. Але ні — дощ не ходить коридорами.

Я обережно підійшла до дверей і прочинила їх. Унизу, в холі, крізь бильця сходів пробивався тьмяний світ.
Фігури рухалися — троє, здається. Один тримав у руках скриньку.

Я спустилася трохи нижче, затамувавши подих. Світло йшло не від лампи — від артефакту, який вони несли. Від того самого Серця Переходу. Воно сяяло мертвотно-білим, і від цього світла на стінах колихалися довгі тіні. Очевидно, сама присутність у домі королівської крові активувала його, змушуючи світитися яскравіше.

— Швидше, — прошипів один із них. — Поки вони сплять!
Я впізнала голос — один із молодших магів, кузен Майли, здається. Той самий, що за вечерею весь час мовчав і пив вино, не підводячи очей.
— Ти впевнений, що вона відгукнеться? — запитав інший.
— Вона мусить, — відповів маг. — Я відчув поклик. Серце відгукнулося. Вона не пішла.

Він підняв артефакт, і світло посилилося, перетворившись на сліпуче сяйво. Повітря задрижало, запахло пилом і мертвими, висушеними до крихти трояндами.
На підлозі між ними почала вимальовуватись постать — жіноча, прозора, немов виткана з туману.
— Кейло... — прошепотів він. — Повернись...

Вона й справді повернулася. Тільки не та, кого він кликав.

Губи тіні вигнулися в усмішку, у якій не залишилось нічого людського.
Світло кристала спалахнуло — і згасло, ніби хтось задув свічку. У ту ж мить тінь розправила руки й торкнулася мага.
Він лише встиг скрикнути — та осів на підлогу, бездиханний, з широко розплющеними очима.

Скринька впала, артефакт покотився до сходів — просто до моїх ніг.
Я інстинктивно схопила його — і відчула такий холод, що пальці оніміли.
Перед очима миготіли обличчя, крики, полум’я й голоси, що кликали мене на ім'я. Мені навіть здалося, що серед них була бабуся.
Я впустила кристал і відсахнулась.

У ту ж мить унизу розчинили двері — вбігли люди з факелами: серед них Майла й Алдрік.
— Що тут сталося?! — її голос дзвенів, як натягнута струна. — Ви хотіли викрасти Серце Переходу?!
— Хтось намагався повернути мертву, — прохрипіла я. — І, здається, у нього це вийшло. Тільки не так, як він очікував.

У кімнаті стояв запах гару й старого заліза. Маг, що лежав на підлозі, був блідий, як віск, без жодної рани. Лише очі — відкриті, ніби все ще бачили те, чого вже не могли сприйняти. Його товариші, в паніці, розбіглися від нерухомого тіла.

— Наче душа пішла, — прошепотіла Майла, опускаючись на коліна. — Але він не мертвий.
Лорд Даймон підійшов ближче, насупившись:
— Серце відгукнулося на кров, — сказав він глухо. — А ця енергія… чужа. Щось увійшло в наш світ.

Я прикусила губу. Артефакт усе ще лежав біля моїх ніг, сяючи тим самим холодним світлом.
Алдрік обережно підняв його, загорнувши в тканину.
— Це вже не просто реліквія, — промовив він. — Це радше напіввідкритий портал.
— Його потрібно ізолювати, — твердо сказала Майла. — Негайно.

Нас провели назад у кімнати, але заснути я так і не змогла.
Здавалося, тіні ще ходять будинком. На сходах хтось тихо пройшов, не торкаючись підлоги, у стінах лунав легкий стукіт — наче кігті.
Я запалила свічку, але полум’я тремтіло, не даючи світла.

— Бабусю, — прошепотіла я, — якщо ти справді була там… просто дай знак.

Свічка спалахнула яскравіше, і в дзеркалі за її світлом промайнуло жіноче обличчя. Не бабусине.
Я різко обернулася — нікого. Лише тінь, що ковзнула по підлозі.

Вранці будинок здавався спокійним. Тільки повітря стало холодніше, а слуги рухалися повільніше, ніж учора.
Майла зустріла нас за сніданком — втомлена, але зібрана. На її обличчі ще тримався відбиток нічного жаху, проте голос звучав рівно:
— Ми провели обряд очищення, — сказала вона. — Тінь не повернулась. Артефакт поміщено в захисне коло.

Вона замовкла, і я помітила в її руках клаптик тканини — обвуглений фрагмент від скриньки.
— Але є проблема, — тихо додав лорд Даймон, що з’явився у дверях. — Серце… воно пошкоджене.

Ми підійшли до місця в вітальні, де вночі лежав артефакт. Тепер це більше скидалося на кришталеву урну, вкриту тріщинами. Уздовж серцевини пролягла сітка темних ліній, руни на срібному ободку згасли. Світло кристала ледь тремтіло, наче поранене.

— Це не просто тріщина, — промовив один із магів. — Внутрішні зв’язки розірвані. Ми вже не можемо його відновити.
Майла опустила очі й сказала тихо, ніби вибачаючись за дім і за світ:
— Ритуал спрацював, але енергія пішла в інший бік і зірвала структуру. Тепер це просто кристал, що трохи світиться.

Мені хотілося повірити, що на цьому все скінчиться, і в домі знову запанує спокій.
Машинально  я простягнула руку. Торкнулася холодного каменю. І тоді — усе змінилося.

Не було спалаху чи крику. Не вирвалися тіні, не потяглися руки.
Були образи — запахи, уривки фраз, наче з дуже давнього сну.
Обличчя — незнайомі, але дивно рідні.
Я почула шепіт, який водночас нагадував і моє дитинство, і голос бабусі, коли вона навчала мене своїх премудростей.

Це було не повернення мертвих — це були відлуння пам’яті мого роду.
Спогади про батьків, яких я втратила у дванадцять, про бабусю, якої не стало рік тому.
Кристал уже не вміщував души, але він зберігав — як вітраж — узори минулого, які можна було “прочитати”.
М’які, напівпрозорі відблиски, що реагували на дотик: місце, ім’я, емоція, пов’язана з нею.

Я відсмикнула руку, а в голові пролунало ясно:
«Знай. Пам’ятай».

І я зрозуміла — цей кристал не інструмент повернення, а сховище пам’яті.
Безкорисний як зброя, але безцінний для мене.
Чому так сталося? Не знаю. Може, тому, що я була першою, хто доторкнувся до нього після ритуалу?

Алдрік поглянув на мене запитально, коли я плутано пояснила, що бачила й відчула.
— Якщо він справді зберігає пам’ять, як ви кажете, — мовив він спокійно, — його треба забрати звідси. Тепер він належить лише вам.