Розділ 32

Майла провела нас вузьким коридором. Стіни тут були прикрашені портретами предків — або, можливо, просто тих, хто погодився «повисіти заради антуражу». У кожного портрета очі, здавалося, стежили за нами, і я подумки відзначила: ще одна причина не залишатися тут на ніч.

— Прошу, — сказала Майла, розчиняючи важкі двері. — Тут затишніше. Я називаю це вітальнею для живих.

Кімната й справді відрізнялася від решти дому: у каміні горів зеленкуватий вогонь, від якого, на диво, йшло приємне тепло; на столику димів чайник — чай пах не стільки травами, скільки попелом і м’ятою. На полицях стояли книжки — усі без назв на корінцях, ніби самі не хотіли, щоб їх читали.

Ми сіли. Майла вмостилася навпроти Алдріка й трохи схилила голову, розглядаючи його, наче рідкісний експонат.

— Рідко бачу гостей, — сказала вона. — Тим паче таких, хто не боїться занять мого роду.
— Боюся, ви переоцінюєте моє почуття страху, — спокійно відповів принц. — Воно погано поєднується з обов’язками спадкоємця престолу.

Я відпила чаю — і скривилася: на смак він був гіркий, мов настоянка полину.
— А в деяких страх просто заміщений цікавістю, — додала я. — Професійна деформація.

Майла глянула на мене поверх чашки:
— Цікавість — небезпечний супутник. Іноді вона приводить туди, де вже неважливо, живий ти чи ні.
— Так, — сухо мовила я, — але на відміну від смерті, цікавість хоча б дає шанс щось дізнатися.

Алдрік перевів погляд з однієї на іншу.
Майла всміхнулася — тонко, майже примарно.
— Мені подобається ваш супутник, — сказала вона. — У ньому відчувається… життя. Така рідкість у цих стінах.
— На щастя, — зауважив принц, — іноді рідкість — найкраща рекомендація.

Він сказав це спокійно, але в голосі прозвучала та небезпечна м’якість, від якої в мене всередині знову все стиснулося. Та я лише зробила ще ковток дивного чаю й втупилася у зелене полум’я, намагаючись не думати, хто саме горить у цьому каміні.

— Але, прошу, — мовила Майла, ставлячи чашку на стіл. — Ми занадто довго тримаємо вас на порозі. Ваші кімнати готові.

Вона підвелася, і я майже не почула шелесту тканини — ніби сукня сама ковзала за господинею. Ми з Алдріком рушили слідом.
— Ваша, — вона кивнула принцу, — перші двері праворуч від вітальні. Там колись жив мій дід. Кажуть, іноді він усе ще навідується, якщо нудьгує за розмовами.
— Чарівно, — відповів Алдрік без тіні іронії.
— А ваша, пане Гелію, — Майла повернулася до мене, — навпроти. Кімната скромніша, але, сподіваюся, ви оціните вид із вікна. Там родинне кладовище — у місячному світлі воно особливо гарне.
— Дякую, — якнайлюб’язніше відповіла я. — Спатиму спокійно, якщо ніхто не вирішить провідати родичів.
Майла усміхнулася:
— Я попереджу їх.

Потім вона додала м’яко:
— Вечеря буде за дві години. Сподіваюся, ви не заперечуєте проти кількох родичів і знайомих за столом?
— Жодних заперечень, якщо вони живі, — відказав Алдрік.

Коли за нею зачинилися двері, я повільно видихнула.
— Прекрасно, — пробурмотіла я. — Кімната з видом на кладовище. Бабуся б оцінила.
— Впевнений, — сказав Алдрік із ледь помітною усмішкою. — Вона б, мабуть, додала щось на кшталт: «чорне й біле — ідеальні кольори й для шлюбу, і для поховання».
— А ви, ваша світлосте, — парирувала я, — краще уявіть, що від тещі не втечеш навіть після її смерті.

Він глянув на мене, і в його очах з’явився знайомий блиск — насмішка, за якою завжди ховалося щось глибше.
— Радите шукати наречену-сироту?
— Раджу хоча б живу, — відказала я й швидко зникла у своїй кімнаті, поки язик не видав нічого зайвого.

Кімната справді виходила вікнами на кладовище. Кам’яні надгробки блищали у світлі місяця, наче їх ретельно начистили.
Тканина балдахіна ледь шелестіла — я вирішила, що від протягу, хоча вікно було зачинене.

Знявши камзол і розв’язавши краватку, я все ще відчувала запах старого дерева й чогось… солодкувато-гнилого, ніби тут надто часто палили свічки з кісткового воску.
Я запалила власний вогник, зазирнула під ліжко (дурна звичка, але все ж) — і погляд натрапив на портрет над комодом.

Жінка в чорному, з ідеально рівним проділом і поглядом, який занадто пильно стежив за кожним моїм рухом.
Я відвернулася, але за секунду впевнено відчула — вона знову дивиться.
— Прекрасно, — прошепотіла я. — Навіть портрети тут слідкують за гостями.

У відповідь у каміні неголосно тріснуло поліно — хоча я точно знала, що вогню там не було.
Я підійшла ближче: усередині жевріли ледь помітні іскри, що складалися у форму… символу.
Руну — давню, схожу на знак власності.
Полум’я блимнуло — й згасло, залишивши лише запах озону й відчуття, ніби кімната зітхнула.

Я сіла біля вікна — відпочити по-іншому все одно не вийшло б.
Надворі стелився туман, біля огорожі кладовища виднілися дві постаті.
Дві. Одна — людська.
Інша — витягнута, тінь із довгими руками.

І саме тоді внизу, у вітальні, тихо клацнув замок.
Хтось увійшов.
Або вийшов.

Я мимоволі стисла артефакт зв’язку й відчула, як мені фізично бракує Василини й бабусі.

***

Коли нас запросили до вечері, у домі вже горіло світло — м’яке, але якесь неприродне.
Їдальня була величезною: високі стелі з ліпниною, стіни прикрашені потемнілими гобеленами.
У центрі — довгий стіл із чорного граніту, відполірований до дзеркала. На ньому — срібний посуд і десятки келихів із чимось густим і червоним, ніби нас зібралися пригощати кров’ю.

Гостей було небагато: кузени, кілька літніх родичів, один із яких, здається, навіть не кліпав, розглядаючи нас.
Майла з’явилася останньою — у сукні кольору старого вугілля й срібній діадемі, схожій на вінок.
— Перепрошую, — мовила вона, сідаючи поряд із принцом (Алдрік одразу відсунув для неї стілець). — Ми трохи затрималися з приготуванням страв. Не все на кухні любить жар.