Розділ 31

Екіпаж тихо котився дорогою, але всередині мене все, здавалося, тремтіло.
Учора Ілана не стала чекати — весілля відбулося майже одразу після того, як Лір узяв її за руку.
Я бачила це збоку: як він тримав її — міцно, впевнено, з тією ніжністю, від якої навіть мені, яка бачила не одну пару наречених, стало трохи заздрісно. А в очах защипало від непролитих сліз.

Батьки Ліра та Ілани обіймалися, ніби всі роки болю розтанули в радості. Принц усміхнувся мені, коли супроводжував наречену, і саме тоді мене пронизала думка:
а що, як саме цей момент бачила Василина у своїх видіннях?
І що відчуваю я сама? Радість — бо біля вівтаря стоїть не він?
Чи біль — бо біля вівтаря не я?

Алдрік сидів навпроти, і його погляд, здавалося, проникав у самі думки. Я відчула це, наче подих холодного вітру.
«Не дочекаєтесь, ваша світлосте, — подумала я. — Ні слова. Ні єдиної думки.»

Я опустила очі на анкету наступної нареченої, удаючи, що повністю занурена в роботу. Але кожен його рух, навіть незначний дотик руки до сидіння, — ніби він не знав, куди її подіти, — змушував мене завмирати всередині.

— Мовчите, — сказав він тихо, майже пошепки. — А зазвичай вам є що сказати. Хоч би процитували вашу мудру бабусю.
Я швидко кивнула, підняла погляд і ледь усміхнулася, ніби нічого не сталося:
— Так, просто надто багато інформації про наступну наречену.
Він не відповів одразу, але його очі не відпускали мене. У їхній глибині я читала запитання, здогади, легку тривогу. А я все так само робила вигляд, що занурена в цифри, дати й нотатки про нову претендентку, ховаючи за цим маленьку бурю емоцій, яку ніхто не мав бачити.

— Хочу зазначити, — сказала я, перегортаючи сторінку анкети й намагаючись, щоб голос звучав рівно, — що зараз ми їдемо до дому мага-некроманта.
Алдрік підняв брову, але нічого не сказав — лише трохи нахилив голову, уважно слухаючи.
— Їх не так уже й багато, — продовжила я, — і, наскільки мені відомо, вчитися вони воліють у родинному колі. До столичної академії приїжджають тільки на загальні дисципліни, без глибокої практики.
Я відчувала, як він усе так само дивиться — спокійно, стримано, але цей погляд торкався шкіри.

— Претендентка — Майла О’Доріо. Єдина донька, — я зробила позначку на полях, ніби для себе, — але має старшого брата. Батьки — Сейла й Даймон О’Доріо. Здається, я бачила їхні книги з магії у столичній бібліотеці.
— Некроманти, — тихо повторив принц, майже без емоцій. — Чарівно.
Я трохи стисла губи, удаючи, що не почула інтонації.
— Визнатися чесно, я майже нічого не знаю про некромантію, — продовжила я, — тому не можу вас ні про що попередити заздалегідь. Але… — я запнулася, зустрічаючись із його поглядом, — дозвольте хоча б, щоб Боб був поруч увесь час. На випадок… якщо раптом.
— “Якщо раптом?” — перепитав він із ледь помітною усмішкою. — Ви боїтеся, що вона спробує оживити мене до чи після вечері?
Я витримала паузу.
— Краще бути готовими до будь-якого сценарію, ваша світлосте, — сухо відповіла я, хоч кутик губ усе ж зрадницьки смикнувся.
Він тихо всміхнувся, але погляд на мить став серйозним.
— Гаразд. Нехай ваш Боб стоїть біля дверей. Але якщо ця Майла виявиться приємнішою, ніж ви думаєте… сподіваюся, ви не почнете ревнувати?
Я відчула, як жар піднявся до щік, але зробила вигляд, що знову перечитую анкету.
— Якщо ви шукаєте ревнощі, ваша світлосте, — відповіла я рівно, — вам справді варто частіше спілкуватися з нареченими. Кажуть, вони набагато емоційніші, коли ревнують.

Маєток О’Доріо стояв на відлюдді — темні шпилі здіймалися над урвищем, мов пазурі, що намагалися вчепитися за небо. Сонце тут наче згасало раніше, ніж годилося, а легкий туман огортав двір так, що здавалося, ніби екіпаж просто в’їхав у нього.

Коли ми зупинилися, жоден слуга не поспішив назустріч. Лише за хвилину біля дверей з’явився високий чоловік у темній лівреї — з таким блідим обличчям, що я мимоволі подумала: або він не спав тиждень, або не дихав років десять.
— Миле місце, — прошепотіла я, виходячи з екіпажа й намагаючись не показати, що мене охопило дивне тремтіння.
— Дуже стильно, — спокійно відказав принц, окинувши двір поглядом.

Ми пройшли до холу. Там горіли свічки, але полум’я ледь жевріло, ніби не хотіло турбувати повітря. Пахло ладаном, старими книгами і ще чимось — холодним, металевим, як подих зими.

Я опустила погляд на слугу, що проходив повз із тацею. Той уклонився — надто ідеально, ніби заздалегідь відрепетирував рух.
— Здається, не всі тут живі, — прошепотіла я.
— Цілком можливо, — задумливо відповів Алдрік, абсолютно серйозно. — Уявляєте, Гелію, яка економія на платні? Ні відпусток, ні обідніх перерв. Може, варто ввести подібне і у палаці?
Я ледь не пирснула сміхом.
— Чудово. Уявіть: аудієнція в короля, а слуга раптом розсипається, загубивши кілька кісток після невдалого реверансу.
— Зате можна буде просто скріпити назад, — коротко зауважив він, і я не змогла втримати усмішку.

Ми минали довгий коридор із важкими шторами, коли десь у глибині почулося — не кроки, швидше шелест, наче хтось тягнув по підлозі поділ сукні.
— Що ж, — сказала я, — якщо майбутня наречена з’явиться перед вами вся в чорному, не дивуйтесь. Можливо, вона просто вирішила задати новий модний тренд.
— У чорному? — Алдрік глянув на мене. — Це не мода, це жалоба.
— Ага, — кивнула я. — Але деяким панянкам скромність лише на користь. А ще краще — коли вона доходить до мовчазності.
Він тихо розсміявся, але погляд залишався надто уважним.
— Ви починаєте мене лякати, Гелію, — промовив він неголосно. — Здається, вам тут навіть подобається.
— Мені подобається будь-де, де не ставлять запитань, — відповіла я, розправляючи плечі. — А тепер, ваша світлосте, приготуйтеся чарувати претендентку на роль вашої нареченої та її батьків.

З глибини зали долинали кроки — неквапні, ніби сама господиня не торкалася підлоги, а дозволяла простору наближатися до себе.
Майла О’Доріо з’явилася між колонами, як тінь, що вирішила тимчасово стати людиною. Висока, струнка, зі шкірою кольору слонової кістки та волоссям, що спадало важкою хвилею до пояса. Очі — сіро-зелені, але без звичного живого блиску, ніби відбивали не світло, а лише спогади про нього.