Розділ 30

Вранці все виглядало так, ніби ночі й не було.
Сонце пробивалося крізь листя, на кухні пахло травами й свіжим хлібом. Ілана зустріла нас біля столу — спокійна, стримана, навіть привітна.
Тільки в її погляді, що ковзнув повз вікно, на мить блиснуло щось… глибоке.
Я не сказала ні слова — просто спостерігала.

Після сніданку господар запропонував показати принцу старі хроніки роду. Формально — з ввічливості, неформально — після нічної сцени я підозрювала, що за цим стоїть якийсь прихований розрахунок, і була насторожі.

Ми пройшли до бібліотеки, де стіни були завішані картами часових потоків, а на столі мерехтіли кристали пам’яті.
Алдрік, як завжди, тримався спокійно, але уважно.

— Рід О’Тілл завжди славився роботою з часовими петлями, — говорив Солс, показуючи один із кристалів. — Але останні сто років ми майже не торкаємось цих структур. Надто небезпечно.
— Чому? — спитав принц.
Маг ледь усміхнувся.
— Бо навіть один хибний крок може застрягти у вічності. Або, як сталося нещодавно, перетворити живе в камінь.

Він вимовив це з такою холодною ясністю, що я відчула, як уздовж спини пробіг холодок.
— Це… про вашу доньку? — спитала я тихо.
На обличчі мага на мить промайнула тінь.
— Ні. Але постраждав її друг. Через дурість.

Він поставив кристал на полицю, потім повернувся до нас.
— Син сусіда. Хлопець із вродженим даром. Вони росли разом. Він був прив’язаний до неї… а вона — не поспішала. Усе відкладала: навчання, практику, іспити. А він хотів довести, що гідний її. Вирішив відновити давній обряд у святилищі.
— І… — почав принц.
— І потік зірвався, — перебив Солс. — Його тіло застигло в камені, а сутність блукає між світами. Іноді проявляється — під місячним світлом. Тоді здається, що троль оживає.

Я згадала нічні слова мага — «не турбуй давні історії» — і зрозуміла, що йшлося не просто про легенду.
Алдрік насупився.
— Але ж ви намагалися щось зробити?
— Усе, що було в моїх силах. Старі методи не діють. Танці, закляття пробудження, кров закоханої — марно. Прокляття тримається на рівні самої тканини часу. Розірвати його може лише той, хто має владу над цією землею. Королівська кров, — Солс глянув просто на принца.

Я бачила, як Алдрік завмер. Ненадовго. Потім тихо сказав:
— Ось чому я тут. І чому ніхто не може сказати це прямо? Ви не перший, хто використовує сватання, щоб розв'язувати власну проблему.
Маг знизав плечима:
— До короля майже неможливо достукатись напряму.
— Вже відчуваю, що час повертатися до столиці, аби розібратися з цією палацовою бюрократією, — пробурмотів принц, а тоді додав, серйозно: — Якщо є хоч шанс — я спробую.
Солс вклонився:
— Я знав, що ви скажете саме так, ваша світлосте.

Ритуал призначили на ту ж ніч.
Коли сонце сховалося за пагорби, у гаю знову залунав знайомий ритм — не музика, а биття землі. Кам’яне коло ніби оживало, вбираючи темряву.
З гілок спадали краплі, наче ліс затамував подих.

Алдрік стояв на межі кола — в дорожньому плащі, без жодного натяку на парадність.
Я — трохи позаду, поруч з Іланою. Дівчина тремтіла, хоч навколо було не холодно. У її очах блиснула надія, а рухи стали впевненішими.
— Він завжди з’являється з першим місяцем, — прошепотіла вона.

На мить коло спалахнуло зсередини — тьмяне блакитне світло прорізало землю, і з кам’яного постаменту піднялася знайома постать.
Я бачила її вночі — троль із каменю та світла.
Але тепер розрізняла риси: молоде обличчя під сірою шкірою, очі, в яких ще жеврів розум.

Ілана ступила вперед.
— Лір… це я. Я прийшла.
Істота підняла голову. Кам’яні плити на її тілі тихо задзвеніли.
— Ілл…ано? — голос був, наче скрегіт, але в ньому звучав біль. — Ти не повинна…

Алдрік зробив крок уперед і витягнув із-за пояса невеликий ритуальний кинджал з інкрустацією.
— Прокляття зав’язане на часовій петлі, — сказав він неголосно. — Якщо перерізати сполучну нитку через королівську кров, петля має розпастися.
Солс стояв позаду, стискаючи посох.
— Обережно, ваша світлосте. Петля може зірватися непередбачувано.
Алдрік кивнув:
— Я не вперше маю справу з непередбачуваним.

Він зробив надріз на долоні й ступив у коло.
Повітря відразу стало густим, мов смола. Місяць потьмянів.
— Лір, — твердо промовив принц, — кров королів цієї землі вимагає: нехай час поверне все, як було.

Істота завмерла. Тріснула одна з кам’яних пластин, і з-під неї вирвався людський крик.
— Він… чує, — прошепотіла Ілана. — Прошу, не зупиняйтесь!

Я стисла кулаки, відчуваючи, як простір починає пульсувати. Часові хвилі розходилися по колу, відбиваючись від каменів, як від дзеркал.
Світло перелилося в руну під ногами Алдріка — і раптом спалахнуло.

Я лише встигла скрикнути, коли все навколо обвалилося в безчасся — ніби нас втягнуло всередину самого прокляття.
Світ став сірим, звуки зникли.
Перед нами стояв Лір — уже людина, але в очах його палахкотіла біль.

— Ви не розумієте, — вимовив він. — Це не просто прокляття. Це петля, що тримає саму тканину часу на цих землях. Якщо її розірвати повністю — час піде назад.

Алдрік підняв погляд.
— Отже, не рвати, а розплести. Але мені потрібна допомога. Леді, ваш батько не раз казав, що ви були найкращою студенткою факультету часу. Пора це довести.
Ілана ступила до нього, простягла руку — майже торкаючись його пальців, але між ними тремтіла нитка світла, тонка, мов павутина.
— Я зроблю все можливе й неможливе, — прошепотіла вона.

Світло між їхніми руками почало вихоритися, закручуватись у спіраль, затягуючи все, що ще утримувало прокляття. Ілана заплющила очі — і вперше за довгий час не відштовхнула спогади.

Вона бачила Ліра — хлопця, що стояв під її вікном із безглуздим букетом польових квітів. Юнака, який проводжав її до Академії. Чоловіка, що завжди чекав її повернення, поки вона все відкладала — «потім», «не зараз», «ще не час». Він був поруч і чекав.
І раптом вона зрозуміла — петля трималася не на магії. На її провині. На невимовленому слові. Ніби вона сама замкнула його в цій часовій пастці, аби він чекав, поки вона буде готова.