Розділ 29

Дім мага роду О’Тілл стояв біля підніжжя пагорба, оточений кільцем старих дубів. Повітря тут було іншим — не просто наповненим магією, а ніби живим: я майже уявляла, що навіть гілки дерев перешіптувалися заклинаннями.
Коли ми під’їхали, з дверей вийшов сам господар — маг Солс О’Тілл. Високий, із сивиною у волоссі й втомленим, але ясним поглядом.

— Ваша Високосте, — вклонився він. — Для мене честь приймати вас під своїм дахом. Моя донька вже готова до зустрічі.

Я відзначила дивну деталь — у голосі мага не було звичної для батьків наречених запопадливості. Навпаки — легка тінь напруження.
І донька його, коли вийшла, виглядала зовсім не як та, що збирається зустрічати принца. Без прикрас, без розкішного вбрання — лише проста сукня кольору нічного неба, а волосся прибране стрічкою, на якій поблискував захисний знак.
Вона глянула на принца спокійно, майже байдуже — і відразу опустила очі.

— Моя донька Ілана, — промовив маг. — Дар передбачення і робота з часовими потоками.
— Прекрасно, — сказав принц із чемною усмішкою. — Рідкісний дар.
— Так, — відповів Солс сухо. — І надто часто — джерело нещасть.

Я помітила, як у дівчини здригнулися пальці. Щось було не так. Ніби за всім цим уже стояла якась історія.

Маг провів нас до гостьових покоїв — просторих, але холодних, ніби їх поспіхом провітрювали перед нашим приїздом.
Слуги рухалися тихо, майже беззвучно, а в коридорах стояв запах сухих трав і воску.

На вечерю нас запросили до головної зали. Довгий стіл, вирізаний із цілого дубового стовбура, був накритий щедро — страви з овочів, печене м’ясо, червоне вино. Алдрік до всього цього навіть не торкнувся. Все — за правилами гостинності, і все ж… щось було не так.

Маг Солс сидів на чолі столу, як людина, що давно втомилася від власних рішень.
Ілана — навпроти принца, тиха, майже прозора. Їла мало, не підіймаючи очей.
Розмова не клеїлася. Принц намагався підтримати легкий тон, розповідав про північ, про орків, але маг відповідав коротко. Іноді батько й донька обмінювалися короткими поглядами — і в кожному з них було сказано більше, ніж у десятках слів.

Я ловила кожен їхній рух: як пальці Ілани стискають край скатертини, як маг раз по раз поправляє келих, ніби відволікаючись від власних думок.

Коли вечеря закінчилась, маг побажав нам спокою й пішов. Ілана вклонилась і теж зникла — швидко, наче втікала.
Ми з Алдріком перезирнулися й розійшлися по своїх покоях.

Пізніше, коли я залишилася сама в кімнаті, нарешті дозволила собі видихнути.
Полум’я лампи коливалося в такт моїм думкам.
Я дістала артефакт зв’язку. Здавалося, від останньої розмови з Василиною минуло ціле життя, і я не знала, як умістити все у кілька фраз.

— Привіт, — озвалася Василина з напівусмішкою в голосі. — Живі? Варвари не з’їли?
Я мимоволі усміхнулася:
— Варвари — ні. Орки намагалися, але не вийшло.
— Що?! — Василина різко випросталася. — Ти серйозно?! Я ж не бачила небезпеки!
— Угу. Було нападіння. Алдрік впорався. Вважай, що небезпеки й не було.
— Хм. Ну хоч хтось із вас поводиться як герой, — зауважила вона. — А ти чому така… прибита?
Я зітхнула, відкинувшись на спинку крісла.
— Просто втомилася. І… не впевнена, що справляюся.
— О, почалося, — Василина схрестила руки. — Знову: «я ніхто і звати мене ніяк»?
— Я справді не герой, — сказала я тихо. — І, здається, принц це зрозумів краще за всіх.
Василина помовчала.
— Слухай, Гель, а навіщо тобі бути героєм? Герої — це не лише ті, хто махає мечем, а й ті, хто дає найкращі поради!
— Звучить як з мотиваційної промови придворного оратора.
— Ага, бо я геній, — хмикнула вона. — Гаразд, розповідай про нову наречену. Що там за місце?
Я мимоволі усміхнулася.
— Дивне. Занадто тихе. Господар — як людина, що щось приховує. А донька його — ніби боїться говорити.
— О, інтрига. Люблю. Тільки не встрявай надто глибоко, гаразд? — підморгнула Василина (от 100% вона таке робить). — Ви ж не світ рятуєте.
— Знаю, — відповіла я.

Вночі я прокинулася від дивного звуку — то була чи музика, чи шелест вітру. Відчинивши вікно, я побачила: стежкою до гайка йде Ілана. Одна. Без світла, але навколо неї мерехтіли крихітні вогники — ніби хтось освітлював шлях ізсередини.

Цікавість, яка вже згубила не одну кішку, перемогла сон. Я тихо вислизнула з дому слідом.
У хащі стояв кам’яний круг — давнє капище. В центрі — висока постать. Не людина, не звір. Величезний силует, укритий кам’яною шкірою, з якої пробивався тьмяний світ.

Я почула голос Ілани:
— Я прийшла, як обіцяла. Як же мені тебе не вистачає.

Істота зробила крок — земля здригнулася.
Та дівчина не відступила.
Музика, яку я чула з вікна, зазвучала знову — тихо, ритмічно, ніби хтось відбивав такт невидимими руками. 

Ілана підняла руки й почала танець.

Я не стала втручатися.
Не знаю, скільки тривав той танець — хвилини чи вічність.
Коли кам’яна постать знову застигла й світло в ній згасло, Ілана опустила руки, ніби сили покинули її, і, не озираючись, рушила назад до дому.

Я ще стояла в тіні, поки не зникли останні відблиски чар. Повітря в колі було густим, дзвінким — і мені здалося, що звідти на мене хтось дивиться.
Я відступила.
Назад, до дому, обережно, крок за кроком, наче боялася потривожити власну тінь.

На півдорозі, між дубами, мене окликнув знайомий голос:
— Важко спиться в чужому домі?

Маг Солс стояв, спершися на посох. Місячне світло сріблило його волосся, і в цьому холодному сяйві він здавався старшим, ніж за вечерею. Набагато старшим.
— Вибачте, — сказала я. — Я… почув шум. Не хотів заважати.
Він трохи всміхнувся — втомлено, ніби це виправдання чув уже не раз.
— Шум, кажеш. У цих місць довга пам’ять. Іноді вона шепоче голосніше, ніж слід.

Він поглянув на мене пильно, і в його погляді блиснуло щось схоже на застереження.
— Ти ж не з тих, хто спить, коли відчуває магію, так?