Розділ 27

Екіпаж рівномірно погойдувався, за вікном стелився вечірній туман, і дорога знову здавалася нескінченною.
Я перегортала свої нотатки — свіжі записи про русалок, їхні обряди, властивості води, навіть про шлюбні ритуали (просто для себе, щоб не забути).

— Ви з нею говорили так, ніби були знайомі сто років, — зауважив Алдрік. — Де взагалі вчать таким речам?

Я підняла погляд.
— У якому сенсі — «вчать»?

— Ну, усьому цьому. Цим вашим… — він ледь зморщився, підбираючи слова, — знанням про народи, їхні традиції. Невже є… школа свах?

Я не стрималася й хрипко засміялася:
— Школа свах… звучить, наче місце, де навчають правильно дивитися в очі й вчасно хвалити наречених.

— А що, було б корисно, — усміхнувся він.

— Ні, — похитала я головою. — У нас усе простіше. Ніяких академій і дипломів. Тільки практика й спадковість. Усе, що я знаю, — від бабусі та тітоньки. Вони були найкращими свахами в столиці.

Я трохи відкинулася на спинку сидіння, дозволяючи спогадам виринути.
— До дванадцяти я жила в провінції, у місті, де весілля вважалися головною розвагою. Щотижня — то заручини, то сватання, то скандал через посаг. У нас сваха — це і літописець, і психолог, і дипломат, і жриця в одній особі. Якщо в тебе немає свахи — ти або божевільний, або вже мертвий.

Принц усміхнувся, але в очах майнула щира цікавість.
— Тобто ви виросли серед чужих любовних драм?

— Можна й так сказати, — відповіла я. — А потім ці драми стали моєю роботою.

Він подивився на мене уважніше, ніж зазвичай.
— Отже, для вас це не просто робота. Це… сімейна традиція.

— Можна й так сказати, — я знову нахилилася до записів. — А знати традиції всіх народів — необхідна частина моєї професії.

Ми обидва на мить замовкли. Колеса стукотіли по камінню, і мені здалося, що він хоче щось додати. Але замість цього тихо мовив:
— Гадаю, кожному правителю варто було б мати власну книгу традицій народів.

Я підняла брову й подивилася на нього збоку:
— А чому навчають майбутніх принців? Тільки військової стратегії та світським манерам, чи є ще якісь… заняття?

Принц ледь усміхнувся, ніби чекав цього питання.
— Є військова академія для аристократів, — почав він рівно. — Переважно там навчаються хлопці, звісно. Історія, стратегія, тактика, основи командування, дипломатія у вузькому сенсі і… — він зробив паузу, погляд ковзнув дорогою. — ритуали та традиції дворянських родів. Але поверхово, для галочки.

Я нахмурилася, перегортаючи сторінку в записнику.
— Тобто ви просто проходите формальності? Не вчать справжнього розуміння людей і культур?

— Ні, — знизав він плечима. — Це більше про боєві навички та вміння вести за собою. А от ті тонкощі, про які ви говорите… — він похитав головою. — Цим займаються зовсім інші люди. Ніколи не думав, звідки ж беруться радники й дипломати.

Я посміхнулася, відзначивши подумки, як корисно мені було б це знати.
— Отже, якщо я захочу, то для мене знайдеться місце серед дипломатів? — запитала я з легкою усмішкою.

— Ймовірно, — тихо зізнався він. — І, здається, мені пощастить, якщо це місце посядете саме ви.

Я прикусила губу, щоб не розсміятися й не видати, як приємно було це чути. Колеса продовжували стукотіти, а я раділа, що розмова вийшла і корисною, і… трохи особистою.

Дорога вела на північ — до варварських земель. Судячи з анкети, кандидатка звідти належала до місцевого клану.

— Північ чекає, — сказала я вголос, намагаючись надати голосу впевненості. — І, здається, банкет буде значно… видовищнішим, ніж ми звикли.

Принц посміхнувся:
— Сподіваюся, цього разу я зможу покластися на ваш досвід. Мабуть, мені варто дізнатися заздалегідь, що і як.

Я кивнула, розгортаючи блокнот:
— Отже, слухайте уважно. У місцевих свої звичаї. Наприклад, вітання — плювок під ноги. Не ображайтеся, це знак поваги. Відповісти треба так само, інакше подумають, що ви їх зневажаєте.

— Плювки? — перепитав він, морщачи ніс. — Тобто… мені доведеться плюнути у відповідь?

— Саме так, — підтвердила я. — І подарунки. Ніякої зброї — ні шпильок, ні кинджалів. Це рівнозначно пропозиції руки й серця. Але й приходити з порожніми руками не можна — так роблять лише раби. Підійде щось для дому: килим, плед, щось практичне. А от прикраси дарують лише після весілля.

Принц похитав головою, усміхаючись:
— Ви справді знаєте все про всіх. Мені пощастило, що ви поруч.

Я посміхнулася, роблячи нотатку:
— Головне — повага й уважність. Усе інше — деталі. Якщо слухатимете, проблем не буде.

Він кивнув, трохи збентежено:
— Тоді буду слухати. І постараюся не зганьбитися з тими плювками й подарунками.

Я тихо засміялася:
— Прекрасно. З таким підходом у нас є шанс уникнути дипломатичної катастрофи. А заодно — побачити, чим цікавий цей клан.

***

Екіпаж сповільнив хід, і ми вперше побачили кандидатку.
Вона стояла на пагорбі, висока, з розмахом плечей, як у воїна, з гострим, уважним поглядом — справжня валькірія зі саг. Поруч із нею принц здавався майже крихким, хоч і намагався тримати постать.

— Ну… — пробурмотіла я, більше собі, ніж йому. — Вона точно знає, як привернути увагу.

Принц кинув на неї швидкий погляд, і я помітила легке напруження:
— Схоже, у цьому клані кожна жінка б’ється не гірше за чоловіка. Треба бути обережним.

Я кивнула з усмішкою:
— Саме тому ми так ретельно готувалися. Пам’ятайте правила: плювки, подарунки, жодних прикрас до шлюбу. І уважно стежте за реакціями.

Вона помітила нас і, окинувши оцінюючим поглядом, зробила короткий кивок.
— Вона… — прошепотів Алдрік, — майже на голову вища за мене. І руки… явно звикли до зброї. З нею, мабуть, лише Боб зрівняється!

Я знову глянула на валькірію: вона відклала меч убік, показуючи мирні наміри, і кивнула нам — мов господиня, що приймає гостей на своєму полі. Усмішка тонка, але очі уважні — оцінює одразу.