Розділ 23

Кімната мені дісталася на першому поверсі, недалеко від зали, де чекала наступна претендентка в наречені принца.
— Ванна за ширмою, — повідомив слуга, кланяючись. — Гаряча. Все для вашої зручності.
Я всміхнулася. Ілюзія хлопця працює, магія творить дива. А от гідність і пристойність — без магії не обдуриш.
— Ідеально, — пробурмотіла я, ховаючись за ширмою.

Боб уже стояв поруч, тримаючи сувої з нотатками про кандидатку де Мор. Він акуратно передав їх збоку, навіть не глянувши — ідеальний охоронець мого тимчасового курорту.
— Це все? — прошепотіла я через ширму.
— Так, — відповів надто тонко, майже пошепки, відступаючи. — Все.

І тут — стукіт у двері.
— Гелій, — почувся голос принца. — Треба обговорити стратегію. Негайно.
Я зітхнула, стискаючи рушник.
— Стратегію? Просто зараз, під час купання?
— Так! — занадто швидко відповів він. — Важливі деталі!

Я уявила, як він там, за дверима, нервово переминається з ноги на ногу — і, може, намагається заглянути у шпаринку. Серце зрадницьки пришвидшилося.
— Ваша Світлосте! — строго промовила я. — Якщо ви думаєте, що це вдалий момент для шпигування — ви глибоко помиляєтесь.
Пауза.
— Я… лише за стратегією, — тихо вимовив він, і за подихом було чути — зніяковів. — Ви завжди були поруч на попередніх зустрічах, і я…
— Що, тепер уже не можете знайомитись із дамою без моєї присутності? — підколола я, роблячи необережний рух — вода хлюпнула через край.

Він ніби відступив на крок.
— Я… просто… хотів упевнитися, що ви… у безпеці.
— У безпеці? — я примружилася, хоча він цього не бачив. — Ви не довіряєте господині? Чи ваша стратегія — потерти мені спину?
Боб за ширмою тихо пирхнув і поспіхом закашлявся, наче прикриваючись.

— Принце, — продовжила я вже з усмішкою, — якщо спробуєте підглядати за моїми процедурами, я перетворю вашу стратегію на стратегію мокрої сорочки.
Він завмер, а потім тихо хмикнув:
— Схоже, головна небезпека справді перебуває в цій кімнаті.
Я всміхнулася.
— От і домовились. Ви — до графині, я — до води. Кожному своє поле бою.

Боб знову тихо засміявся, цього разу не встигши стриматись.
Алдрік покашляв.
— Я… почекаю в коридорі, — видавив він. — Але ми ще не закінчили зі стратегією! Повернуся за десять хвилин.
Двері тихо зачинилися.

Я знову занурилася у воду й, слухаючи, як краплі дощу б’ються об скло, впіймала себе на думці, що зараз найнебезпечніша стратегія — не для принца, а для мене.

***

Їдальня графині де Мор була залита м’яким світлом. Канделябри, дзеркала, шепіт слуг, музика — усе за протоколом.
Кандидатка, леді Амарія, була саме тією жінкою, про яку поети могли б сказати: її очі — як леза, усмішка — як список вимог, а поворот голови — мов шлях до небесних чертогів. Вона вміла тримати паузу, вміла схиляти людей до потрібного рішення і, головне, вміла сміятися так, що слухач забував, навіщо взагалі прийшов.

Вечеря йшла за планом: солодкі промови гостей, чемні тости, обов’язкові компліменти.
У якийсь момент Амарія підвелася й, поглянувши на принца, мовила так, наче це був фінал вистави:
— Ваша Світлосте, дозвольте віддати шану нашому маєтку — невеликим місцевим купажем. Він ніжний і… зближує.

Під оплески подали графини з ароматною, красиво переливчастою рідиною. Принц підняв келих і зробив ковток вина.
Я побачила його очі — і відчула, що в погляді щось змінилося. А на губах графині застигла тріумфальна посмішка.
— Ваша Світлосте, наше вино перевершує всі очікування, — прошепотіла вона.

Серце в мене стиснулося.
Принц посміхнувся — погляд став м’якшим, повіки важчими. Він опустив келих.
— Яке благородство, леді, — вимовив він тихо, і в голосі зникла звична чіткість.
Амарія спритно підхопила його під руку, немов скріплюючи угоду. І я зрозуміла: якщо зараз нічого не зробити, через годину-другу вже підписуватимуть шлюбний контракт — а принц пам’ятатиме лише тепло й ласку. А потім роками підливатиме йому любовний еліксир у кожен келих.

Але я ж не була б відчайдушним професіоналом, якби здала свого клієнта без бою.
— Ой, зачекайте, — вигукнула я, водночас підводячись. — У мене в ванні залишилась трохи мутна вода — не підкажете, де у вас сито?
Слуга здивовано моргнув, затримався на мить, і цього вистачило: я взяла у нього тацю і пляшку з напоєм, після чого навмисне впустила з гучним брязкотом — у залі здійнялася метушня.

Принц, похитнувшись, підвівся й незграбно сперся на край столу — повіки вже важко опускалися, на обличчі застигла дурнувата посмішка. Я в одну мить опинилася поруч. Серце билося так, що здавалося, його стукіт чутно на весь зал.
— Ваша Світлосте, ви в порядку? — запитала я голосом занепокоєного хлопця, а всередині вже рахувала секунди.

Амарія прикрила рот долонею, удавано схвильовано, але її погляд промовляв одне: «Заважаєш».
— Він просто втомився, — проспівала вона. — Довгі подорожі…
Я відповіла посмішкою, щоб виглядало природно, але м’яко відсунула келих із його руки й жестом покликала слугу.
— Принцові потрібен відпочинок. Гаряча ванна. І… щоб послали по лікаря з найближчого міста.

Слуги заметушилися. Я швидко оглянула залу й із полегшенням побачила, що Боб уже тут, готовий допомогти в будь-який момент.
Поки всі бігали, я підхопила принца під руки — він був важкий і майже не пручався.
— Віднесіть його в мою кімнату, вона найближча. Він має залишитися під наглядом, — наказала я твердо.

Амарія спробувала заперечити — мовляв, кому це вигідно, навіщо зайва паніка. Але гості, помітивши, як поблідло обличчя принца, розгубилися. І, на щастя, перемогли дворянські звички: турбота про спадкоємця престолу важливіша за репутацію господині.

У кімнаті, коли слуги поклали принца на ліжко, я відкрила артефакт зв’язку й стисла його в долоні. На іншому кінці — Василина.
— Що там? — її голос проскочив у голову, сухий і зібраний, наче вона вже чекала мого виклику. (Я вам казала, що Василина — найкраща піфія?)
— У вині для принца було щось, — прошепотіла я. — Келих із якимось «сонним» відтінком. Може, любовне зілля, а може — отрута. Він важчає. Не знаю, що робити. Він просто посміхається в порожнечу.
— Попросіть чистої води й промийте шлунок, — порадила Василина. — Нехай Боб сам набере воду на кухні, мало що — хто може бути замішаний.