Розділ 22

Принц летів попереду, шлейф плаща розвівався у вітрі, дощові краплі били в обличчя, а я — ледь утримуючись на мокрому коні — намагалася наздогнати його.
Моя совість і нижня частина тіла категорично відмовилися дозволити мені насолоджуватись самотністю в екіпажі, поки дехто вирішив здіймати дорожнє болото копитами свого коня.

— Ваша світлосте! — вигукнула я, намагаючись перекричати вітер. — Ви зовсім не думаєте про безпеку!
— Безпека — це нудно! Хай живе ризик! — крикнув він, озирнувшись на мить, і в очах його блиснула іскра, здатна підпалити цілий ліс. — Та й, здається, ви самі не надто вірите в безпеку!
— Я?! — ухопившись за гриву коня, я майже огризнулась. — Я просто віддаю перевагу екіпажам, а не стусанам головою об мокру дорогу!

Він усміхнувся і пригальмував, нахилившись до мене так близько, ніби хотів перевірити, витримаю я цей погляд чи ні.
— Голова — занадто мала плата за можливість поговорити з вами наодинці.

Я ледь не впала, коли кінь різко повернув; пальці судомно стискали повід, серце шалено гупало, а дощ бив у лице холодними краплями, ніби сам випробовував мою витримку.
— Наодинці, — прошипіла я. — І заради цього ви вирішили перевірити мою совість, нерви й уміння триматися в сідлі?
Він розсміявся. Сухо, різко, майже виклично:
— Може, мені теж потрібне випробування? На стійкість, терпіння… і почуття гумору. Не лише ж вам трястися з анкетами!

— О, ваша світлосте, — я хмикнула, — якщо це виклик, ви забули, що я чудово володію фехтуванням. Словесним.
Він різко обігнав мене, потім пригальмував так, що опинився зовсім поруч:
— Тоді, здається, настав час справжнього двобою.

Я зрозуміла, що сперечатися безглуздо. Залишилася лише битва.
— Готуйтеся, ваша світлосте, — кинула я, — я перетворю кожне слово на крижаний спис.
— А я — на живий вогонь, — відповів він, повертаючи коня так, що між нами лишився лише один крок. — Подивимось, що переможе.

Ми летіли дорогою, обмінюючись ковкостями й натяками, а дощ і багнюка тільки підсилювали ефект. Кожен погляд, кожна фраза — майже удар.
— Ви весь час змушуєте мене сумніватися, — раптом видихнув він, і голос зрадницьки тремтів.
— А ви, ваша світлосте, — відповіла я тихо, — занадто легко дозволяєте собі сумніватися.
Він різко озирнувся, погляд ковзнув дорогою:
— Сумніватися чи здатися?
Я завмерла.
— А може… і те, й інше?
Він коротко засміявся, схилив голову й прошепотів майже мені у вухо:
— Небезпечно.

Я глянула на нього — і вперше зрозуміла: ми обоє граємо надто близько до краю.
І ніхто не втрутиться. Ні барони, ні градоначальники, ні чергова наречена. Лише ми й дорога.

Ми мчали лісовою стежкою, дощ усе ще мрячив, земля під копитами ставала дедалі слизькішою.
Я ледь утрималась у сідлі, коли принц раптом різко звернув убік — до вузької доріжки між дерев.
— Гей! — крикнула я, намагаючись і не відстати, і не врізатися в нього.
— Обережніше! — вигукнув він. — Ви занадто повільно реагуєте!

Наші коні майже зіткнулися, і в ту мить, коли він нахилився, щоб заспокоїти свого, наші плечі торкнулися одне одного.
Я відчула — не просто дотик — розряд, що пройшов крізь усе тіло.
— Ваша світлосте… — прошепотіла я, але замовкла. Надто близько. Надто різко.

Він опустив погляд, дихання стало уривчастим, а пальці на поводі напружились так, ніби він стримував бурю.
— Ви в порядку? — запитав він тихо, майже непомітно крізь шум дощу.
— Так… — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним. — Просто… несподівано.

Ми обидва завмерли. Серця калатали, ніби намагались вирватися назовні.
Жодного слова, жодного жарту — тільки мить, яка тривала надто довго.
— Слідкуйте за конем, ваша світлосте, — сказала я зрештою, відновлюючи звичний тон. — Він відчуває, що ви нервуєте.
— Я слідкую, — коротко відповів він, не відводячи погляду. — Але, здається, хтось тут нервує ще більше.

Я трохи відхилилася, намагаючись збільшити відстань, але його погляд тримав мене, наче заклинання.
— Ніколи б не подумав, що «перевірка терпіння» може включати майже зіткнення лобами, — вимовила я, силуючи себе усміхнутись.
Він фиркнув:
— І я не думав, що зустріну такого суперника… на дорозі.

Ми обидва посміхнулися.
І хоч зовні все виглядало, наче повернулося в норму, я знала — межі вже стерті. Дорога до наступного замку стане справжнім випробуванням.

Дощ посилився, шлях став слизьким, і холод уже добирався до кісток.
Принц раптом сповільнив коня, озирнувся й сказав тоном, який не залишав простору для заперечень:
— Гелію, досить випробовувати нас обох. Повертаємось до екіпажу, поки ви не змерзли остаточно.
Я відкрила рота, щоб заперечити, але він перебив:
— Ніяких «мені не холодно» чи «я можу сам». Зараз же.

Я тільки зітхнула — сперечатися було марно. Та й коні навряд чи витримали б ще один спір. А я все-таки не живодерка.

В екіпажі стало тісно й тепло — наше дихання змішувалося з паром від мокрого одягу.
Боб запалив похідну жарівку, і тепле повітря повільно розтікалося довкола, створюючи приємну ілюзію затишку.
Я вперше дозволила собі розслабитися, відчуваючи, як його ненав’язлива турбота гасить усі колишні іскри напруження.

Коли ми нарешті прибули до маєтку графині де Мор, я вже відверто чхала, кашляла, а горло пекло, наче вогнем.
Принц одразу нахилився до мене:
— Чхаєте — значить, холод таки дістав вас до кісток.
— Просто вітер… — пробурмотіла я, але кашель знову вирвався назовні.
Він не дав мені договорити:
— Ні-ні, досить. Гаряча ванна — зараз же. І ковдра, і ліжко. І чай. Усе. Негайно.

— Але… — спробувала я заперечити, та його погляд був залізним.
— Без «але». Я не маю наміру втратити свого єдиного професіонала через дурний дощ.

Я усміхнулась, сама собі дивуючись: він справді турбується.
І ця турбота ніби розтопила той лід, що давно оселився між нами.