Розділ 20

Ранок настав надто рано — і він пахнув вівсянкою, вином і чимось ніяковим.
Я спустилася до зали першою — і, звісно, він уже був там.
Як завжди, раніше за всіх. Наче й не спав зовсім.

— Доброго ранку, — сказав він. Спокійно. Надто спокійно.
Ані погляду, ані тіні на обличчі. Лише акуратно складені рукавички поруч із чашкою.
Він пив каву — чорну, як думки, яких не мало б бути.

Я відповіла усмішкою, хоч усередині все зіжмакалося.
— Доброго. Спалося?
— Прекрасно, — ледь кивнув він. — А вам, пане Гелій?
— Як немовляті, — збрехала я. — Прокинувся від світанку і відчуття бездоганної невинності.
— Вітаю, — сказав він тоном, у якому не ворухнулась жодна емоція.

Ніякова пауза заповнилася звуком дощу за вікном.
Ми одночасно підвелися, одночасно зробили крок до дверей — і майже зіштовхнулися.
Він відступив. Я — теж.

— Прошу, ваша світлосте, — сказала я.
— Ні, прошу вас.
— Наполягаю.
— Тоді… разом, — промовив він, і на мить — коротку, як вдих — наші руки майже торкнулися.

І все.
Він відчинив двері, пропускаючи мене, й ступив слідом.
Жодного слова. Жодного погляду.

А потім — знову екіпаж і мовчазна дорога, що петляла поміж пагорбів, везучи нас до нової нареченої.

До Гальвера ми в’їхали трохи по полудні.
Місто зустріло нас шумом, запахом свіжих булочок і якоюсь непристойною життєрадісністю.
Після баронського нафталінового мавзолею в трояндочку це було майже як потрапити в оперу після відвідин цвинтаря.

Я сиділа поруч із принцом, намагаючись дивитися на бруківку, а не на його профіль.
Виглядав він бездоганно — і надто спокійно.
Від того самого “надобраніч” він тримався так, ніби нічого не сталося.
Ні бібліотеки серед ночі, ні дивних слів біля каміна.

І чим довше він мовчав — тим сильніше мені хотілося щось сказати.
Або вдарити його по плечу.
Що, по суті, одне й те саме.

— Ваша світлосте, — почала я нарочито діловим тоном, — в анкеті сказано, що донька градоначальника — особа енергійна, добре освічена, схильна до логіки й цифр.
— Прекрасно, — рівно відповів він. — Буде з ким обговорити податкові реформи.
— Або кулінарні, — не втрималася я. — У місті чудові булочки.
— Ах так, — із ввічливою усмішкою. — Ви ж у нас експерт зі солодкого.
Я повернулася до нього:
— Перепрошую?
— Просто спостереження. Ви, здається, якось цитували свою бабусю: “кожен клієнт тягнеться до того, чого йому бракує”.
— Тоді ви, ваша світлосте, тягнетеся до сарказму.

Він повернув до мене голову — і між нами на мить спалахнуло те саме напруження, від якого навіть коні перестали фиркати.
Потім він повільно усміхнувся:
— Виходить, мені бракує вашого товариства.

Я мало не впустила планшет з анкетами.
— Ви… ви це серйозно?
— Абсолютно, — відповів він, і в його голосі вперше за довгий час пролунала тінь усмішки. — Ви були надто зайняті анкетами всю дорогу, я не хотів відволікати.

Я вже розкрила рота — але в цей момент нас зустрів кортеж градоначальника.
Фанфари, прапори, білий плащ і донька — міс Ріана, у сукні кольору мандарину й з виразом “зараз я підкорю світ”.

Вона вклонилася принцу й одразу подарувала мені той самий оцінювальний погляд, яким міряють суперниць.
Я мило усміхнулася:
— Я лише помічник його світлості, — попередила я.
— О, звісно, — сказала вона з медовою отрутою в голосі. — Хоча помічники бувають дуже різні.

Принц, здається, цього не помітив. Або зробив вигляд.
— Дякую за прийом, міс Ріано. Ваше місто чарівне.
— І я також, — прошепотіла вона, подаючи руку.

А я подумала: первинну оцінку кандидаток у наречені варто було доручати не магам-провидцям, а штатним психологам.

Сонце в Гальвері рухалося небом із ледачістю — тобто ідеально відповідало настрою міс Ріани.
Ми йшли набережною: вона попереду, наче екскурсовод, принц поруч, я — трохи позаду, “секретар із блокнотом”.

Ріана розправила плечі, готуючись вражати:
— Наше місто невелике, але горде. Все найкраще сюди надходить зі столиці.
— Наприклад? — чемно поцікавився принц.
— Наприклад, тканини, парфуми, новини, плітки… — вона кокетливо всміхнулася. — Тільки ми їх не повторюємо, як у столиці, а переробляємо — з місцевим колоритом.

Я тихенько занотувала в блокнот: “локальна переробка чуток: експорт неможливий.”

— Тут, ваша світлосте, все справжнє, — вона обвела рукою набережну. — Люди, їжа, почуття. Жодних ваших придворних інтриг, де всі усміхаються й думають, кого б підставити.
— Чарівно, — мовив принц. — Майже утопія.
— Саме так! — спалахнула Ріана. — Ви ж, певно, втомилися від столиці? Від цих заходів, фальшивих компліментів, брехливих друзів…
— М-м, — протягнула я, не підводячи очей. — Бачу, ви добре вивчили столичну психологію зсередини.
Ріана повернулася:
— Перепрошую?
— Перепрошую, — я усміхнулася, — просто подумав, що для такої глибокої оцінки треба мати багатий особистий досвід.

Принц голосно відкашлявся, ховаючи посмішку.
— Пан Гелій у нас завжди прямолінійний, — сказав він, дивлячись на воду. — Це його чарівність.
— Авжеж, — холодно відповіла Ріана. — Хоча, на мій погляд, прямолінійність часто межує з… невихованістю.
— Межа дуже умовна, — сказала я. — Особливо якщо в когось поганий зір.

Принц нахилився ближче:
— Пан Гелій, можливо, ви дозволите міс Ріані завершити екскурсію?
— Звісно, — відповіла я. — Просто фіксую деталі — раптом хтось вирішить переїхати до столиці.

Ріана вдавала, що не чула.
— От бачите, ваша світлосте, — продовжила вона, — у нас повітря чистіше, вода свіжа, продукти — без магічних домішок.
— Прекрасно, — кивнув принц. — Отже, ви — за природність?
— Завжди! — гаряче відповіла вона. — Все натуральне, без обману, без масок.