Розділ 16

Дощ усе ще не вщухав. Колеса чавкали у багнюці, в повозці пахло вологою шкірою й теплим хлібом — Боб спік щось схоже на коржики, хоча я підозрювала, що тісто він місив кулаками.

Принц сидів навпроти, задумливо дивився у вікно. Коні бігли рівно, краплі стікали по склу, і здавалося, що цілий світ — лише мерехтіння відбиттів.

— Скажіть, Гелію, — долинуло від Алдріка, — ви… у дитинстві рибалили?

Я мало не захлинулась повітрям.
— Рибалили… — ляпнула автоматично, а тоді збагнула, що не те сказала. — Тобто… рибалив, звісно!

Він усміхнувся — ледь помітно, але я це побачила.
— О, як цікаво. А на яку наживку ловили, якщо не секрет?

Я прикусила губу.
Що там… наживка… наживка…
— На… сир? — обережно видала я.

Він моргнув.
— На сир?
— Еге ж! У нас у селі річка особлива. Там риба — справжній гурман. Їсть тільки вимочений у молоці сир, — додала я, відчуваючи, як вуха спалахують.

Принц серйозно кивнув, ніби занотовував у дипломатичний звіт.
— Цікаво. Ніколи не чув про таке.
Помовчав. — А вудки з чого робили?

— З… дерева, — гордо підняла я підборіддя. — Ну не з каменю ж!

Він тихо засміявся.
І цей сміх — не глузливий, а радше поруч зі мною — чомусь боляче кольнув десь під ребрами.
Ніби в ньому було не дражливе, а — щось добре.

Я вперто втупилась у вікно. Хай краще бруд летить на скло, ніж я знову зловлю його погляд.

Та він не відступав:
— А ви билися колись?

— Що?
— Ну, з іншими хлопчаками.
— Авжеж! — відказала я не моргнувши. — Щодня!
— Справді? А через що найчастіше?
— Е-е… через… пиріжки.
— Пиріжки?
— Ну а що? Якщо хтось твій пиріжок без дозволу забрав — терпіти, чи що?

Він прикрив рот рукою, ледве стримуючи сміх.
— Ви сувора людина, Гелію.
Я кивнула.
— У нас у селі всі такі. Ми до пиріжків ставимось серйозно.

Тут він раптом замовк, погляд потемнів.
— У нас у дитинстві… пиріжки завжди приносили кухарки. І билися ми хіба з учителями фехтування. — Усміхнувся, але без радості. — Мабуть, я заздрив тим, хто міг просто посваритись через пиріжок.

Я вперше побачила, що за всією його стриманістю — тиша. Не холодна, а та, в якій просто нікому говорити.
Він дивився у вікно, дощ барабанив рівно, і я зрозуміла: його “тести” — це не допит. Це… спроба поговорити.
Але все одно — підозріла спроба.

Коли я потяглася по сумку, він нахилився вперед:
— А… ви колись курили?
— Що?!
— Ну… хлопці зазвичай пробують.

Я пирхнула.
— Авжеж.
— І як враження?
— Огидно! Дим у вічі, потім нудить, а подруга сміється, — випалила я по звичці — і миттю схаменулась. — Тобто… друг.
— Друг, — задумливо повторив він, але погляд зробився такий, ніби примружився від сонця.

Декілька хвилин він мовчав, а потім сказав тихо, ніби сам до себе:
— Цікаво. Жоден хлопець, з якими я ріс, не казав “огидно”. Усі робили вигляд, що їм подобається.
— А може, просто треба бути чеснішим, — пробурмотіла я.
Він глянув і ледь усміхнувся:
— Може й так.

Повозка підскочила на вибоїні. Тиша розтягнулась. Я дивилась у підлогу — бо відчувала, що він і далі дивиться.
Крізь вуса, крізь ілюзію, крізь голос — ніби намагається побачити те, що сам не хоче назвати.

А я… ну що я. Сиджу, тримаюсь, як можу.
І тільки думаю: “Ще один такий тест — і в мене не тільки вуса злетять, а й голос зірветься.”

Повозку знову труснуло — я ледь не ткнулась носом у власні коліна. Принц, звісно, одразу простягнув руку, але я махнула:
— Все гаразд! Ми з дитинства по вибоїнах катались.
Він кивнув, але руки не опустив. Просто тримав — у повітрі, ніби не був певен, чи можна забрати.

Я зробила вигляд, що не бачу. Поправила шапку, потім — звично — волосся. Ну, майже волосся. Пасмо вислизнуло з-під ілюзії й лоскотнуло шию.
І саме в цю мить він побачив.

Погляд — різкий, точний, мов удар шпаги.
Блискавка спалахнула за вікном — і я зрозуміла: так, помітив.

Він дивився не просто на мене — в мене.
Секунда. Дві.
Я відчула, як запалали вуха, й, не вигадавши нічого кращого, ляпнула:
— Та бабуся мене так навчила!

Він моргнув.
— Перепрошую?
— Ну… вона ж одна мене виховувала, — заговорила я поспіхом. — Така вся… з принципами. Казала: “Геля — тобто Гелію, запам’ятай: у людині мають бути шляхетність і охайність! Волосся причеши, сорочку випрями, поводься гідно!”
Я розвела руками — ой, надто театрально — й тихіше додала:
— Тож якщо у мене якісь… жести… жіночі — це не природа, це виховання.

Він слухав, трохи піднявши брови. Потім повільно кивнув.
— Розумію.
— Справді?
— Авжеж. У мене гувернантка все дитинство змушувала тримати ложку “з витонченістю”. Може, тому я досі не вмію їсти без скрипки на спині.

Ми обидва розсміялися — ніяково, але з полегшенням.
І все ніби розрядилось… тільки очі у нього лишились дивні: не від сміху, а від думки, яку він так і не озвучив.

Щоб відволікти, я полізла в сумку:
— Хочете булочку? З маком. Боб пече так, що можна ворогів миром годувати.
— Дякую, — відповів він, але булочку не взяв. — Скажіть, Гелію…

О ні. Знову це «скажіть, Гелію».

— Ваша бабуся, — продовжив він, примружившись, — була… суворою жінкою?
— Як дракон у піст, — не задумуючись, видала я. — Її якщо обдуриш — клеймо на вихованні на все життя.
Він усміхнувся.
— Тоді, виходить, ви не з тих, хто бреше легко?

Я застигла, з булочкою посередині.
— Е-е… не те щоб легко, — обережно відповіла я. — Але іноді… доводиться.
Він відкинувся на спинку сидіння, усміхнувся краєчком губ:
— Цікаво.

І все.
Більше нічого не сказав.
А я сиділа й не знала, чого боюсь більше — що він справді щось зрозумів, чи що йому подобається це непоясниме.