Розділ 15 (з половиною)

Колеса рівно й монотонно стукали по бруківці — наче відбивали ритм його власних думок.
Алдрік сидів у кутку екіпажа, вдивлявся крізь дощові смуги за вікном і намагався не думати.

Ніч не дала жодної відповіді.
Лишила по собі запах жасмину, що в’ївся у комір, образ вій у світлі свічки — і повну неможливість розкласти все це по поличках.

Гелій сидів навпроти, задумливо перегортав папери — і все в ньому було… неправильно.
Занадто спокійний.
Занадто зібраний.
Занадто не той, за кого себе видає.

Алдрік відвернув погляд — до скла, до дороги, куди завгодно, аби тільки не туди.

«Сумісність сто відсотків».
Дурнувата фраза вдови мага ніяк не йшла з голови.

Він намагався мислити логічно: магія, залишкові чари, збій артефактів — пояснень більш ніж достатньо.
Та жодне не гасило того дивного відчуття, ніби поруч сидить не просто помічник свахи, а хтось, від чийого дихання змінюється повітря.

Карета підскочила на вибоїні.
Гелій трохи похитнувся, притримав шалик — і принц упіймав себе на тому, що стежить за кожним його рухом.
Як шалик лягає на плечі.
Як пальці коротко торкаються тканини.
Як дихання збиває ритм.

Він стиснув руки, змусив себе відвернутися.
«Це просто невизначеність, — сказав собі. — Ілюзія. Перевірка. Може, навіть чийсь розіграш».
Але сумніви, як бур’яни, не вириваються наказом.

Він вигадав собі тести: підійти ближче, нібито випадково; поставити питання; пожартувати. Подивитися, як той відреагує.
Іноді ловив себе на думці — а що, як торкнутися? Ледь-ледь, мимохідь. Дізнатися, що відчує.
І одразу відганяв цю думку геть.

Знадвору проїхав обоз, дзенькнула збруя. У середині стало тихо.
Гелій щось відмічав пером — зосереджено, ніби не помічав принців погляд. А може, просто робив вигляд.

Алдрік зціпив зуби.
«Він знає, — подумав він. — Щось приховує. Або просто грає. Занадто рівно, занадто впевнено».
Він намагався мислити тверезо, але кожна тверезість закінчувалась тим самим — поглядом, ледь помітним рухом губ, запахом жасмину.

Він згадав, як минулої ночі чув за стіною її голос.
Ні, його голос.
Або все-таки…
Жіночий. Теплий.
І слова: «Якщо він почує — мені кінець».

Від однієї цієї фрази досі всередині все переверталось.

Він хотів вивести Гелія на чисту воду — але як?
Піймати на гарячому? Перевірити вуса? Застати зненацька, спровокувати, викликати іскру… або зізнання?
Смішно. Недостойно. І все ж — нестерпно не знати.

Колеса знову вдарили по камінню.
Гелій підвів погляд — коротко, спокійно.
І в тому погляді не було страху. Тільки ледь помітна насмішка і щось, що він не міг назвати.

Алдрік відвернувся до сірого неба за вікном.
Він мав би думати про справи, про листи, про наступну наречену.
Але в голові звучало лише одне:
«Якщо я зроблю крок — усе стане ясно.
А якщо помилюсь — втрачено буде більше, ніж я готовий».

Він глибоко вдихнув.
Прийняв рішення.
Не дивитись. Не говорити. Не шукати. Хоча, може, все ж тести?..

Хай дорога сама вирішить, хто з нас двох — дурень.

Він усе переконував себе, що ранкові думки — просто втома.
Але що довше дивився на Гелія, то важче було не шукати підтвердження.
Кожного разу, коли той поправляв шалик чи усміхався у профіль, усередині щось обривалося: «Зараз… ось зараз усе проясниться».

Тож коли карету трохи підкинуло, Алдрік вирішив — пора діяти.
Не прямо, звісно. Обережно. Неначе просто балачка в дорозі.

— Скажіть, Гелію, — почав він між іншим, — ви… в дитинстві рибалили?