Розділ 14 (з половиною)

Алдрік довго не міг заснути.
Дощ барабанив по даху рівно й настирливо — як думки, від яких не відмахнешся.

Він лежав, втупившись у темряву, і подумки прокручував усе, що сталося за день.
Кожне слово цього… Гелія.
Кожен рух.
Кожен погляд, який не мав викликати нічого, крім роздратованої поваги.

Він перевернувся на бік, потім на спину.
Боб сопів за дверима, охороняючи спокій у коридорі.
А спокою — не було.

“Сумісність сто відсотків.”
Безглузда фраза вдови-мага вперто крутилась у голові.
Повна нісенітниця, звісно.

Він узагалі не мав сприймати це серйозно — Гелій же просто племінник свахи, його вимушений супутник у цій безглуздій подорожі.
Просто хлопчисько.

Хоча… розумний.
І язикатий.
І очі в нього…

Алдрік скривився, згадавши, як вони блиснули під дощем.
Надто теплий відтінок.
Надто… м’який погляд.
Не хлопчачий.
Швидше — такий, у якому можна втонути.

— Нісенітниця, — прошепотів він. — Це просто магія. Збій артефактів, залишкова аура вдови… та хоч би демони її забрали. Може, то жарт її покійного чоловіка-проклинача.

Він сів, провів рукою по волоссю.
У каміні догорали жарини, повітря було густе, як туман.

І раптом — звук.
Ледь чутний голос за стіною.
Слова долинали глухо, ніби хтось говорив крізь подушку чи магічний кристал.

“…мені потрібен антидот! …феромони… катастрофа…”

Він насупився.
Феромони? Катастрофа?

А потім — сміх.
Тихий, жіночий, трохи нервовий.
Пауза.
Знову шепіт:
“…він реагує… я — на нього…”

Принц завмер.
Кров кинулася в обличчя.

Це що, про мене?

Він підійшов ближче до стіни.
Притулився вухом.
Гелій явно з кимось говорив через артефакт.
І голос його звучав… інакше.
Тонкішім.
Теплішим.
Жіночнішим.

Серце забилося швидше.

Ні. Не може бути.

І раптом, чітко, з роздратуванням і відчаєм:
“Якщо він почує — мені кінець!”

Він відсахнувся.
Стояв кілька секунд, дивлячись у порожнечу.
Потім видихнув і тихо посміхнувся:

— Отже, я не один сходжу з розуму. Або в нас обох дуже дивні секрети.

Він повернувся до ліжка, але сон так і не прийшов.
Щоразу, коли заплющував очі, бачив дощ, вії — і ті вуса, які, здавалось, трохи сповзли.

І чув голос, тихіший, ніж зазвичай, м’якший, не зовсім “його”:
“Не торкайтесь!”

Він перевернувся, прикрив очі долонею й прошепотів:

— Якщо завтра я знову гляну на нього й подумаю не те, клянусь, попрошу батька заслати мене в монастир.

Із-за стіни ледь чутно долинуло:
“Вії в нього довгі…”

Він застиг.
А потім — розсміявся.
Тихо. Зовсім тихо.
Щоб ніхто не почув.