Розділ 13

Хмари розбіглися десь дорогою — небо тепер сяяло наївно чисто, ніби навмисно, щоб показати: все йде занадто спокійно.
А в житті свахи це завжди недобрий знак.

— Обережніше, — сказала я, звіряючись з анкетою, поки екіпаж рухався вузькою вуличкою. — Наступна наречена у нас… своєрідна.
— У якому сенсі? — поцікавився принц.
— У сенсі, не лякайтеся, якщо у вазі щось ворухнеться. Це не завжди полтергейст. Іноді — просто колишній.

Принц пирхнув:
— Ви перебільшуєте.
— Хотілося б.

Будинок знайомої мені вдови мага виглядав саме так, як має виглядати дім мага, що пережив шлюбну катастрофу: напівтемрява, фіранки щільно зачинені, від порогу тягне ладаном, котами й чимось звареним.
На сходах стояв мідний таз, у якому хтось, схоже, намагався воскресити суп.

Двері розчинилися самі.
І от — вона.

Вдова в чорному, вуаль, амулети дзенькотять, на шиї кулон у формі серця (і, клянусь усіма святими, там цілком може бути справжній шматочок серця її покійного чоловіка — тим-то вона й тримає духа біля себе).
Пахне жасмином і формаліном.
Тим самим жасмином, який, за словами принца, йому “привидівся” зранку.

Я подумки вилаялася.

— Ваша Високосте! — вигукнула вона, опускаючись у реверанс. — Яка честь! Яка доля!
— Леді… — почав принц.
— Вдова Мілена, — поправила вона з гідністю. — “Леді” звучить холодно. А я тепер за тепло.

Я втягнула шию у комір, намагаючись стати непомітною, але вже запізно.
Її погляд пронизав мене, мов голкою.

— О! — сказала вона з радістю. — А я ж вас знаю!
Я застигла.
— Перепрошую, не пригадую…
— Ще б пак! Ви допомагали мені складати анкету в агентстві! Й тоді були явно без вусів.

Принц повільно повернувся до мене.
— Без вусів?
— Робочий момент, — випалила я. — Інколи треба виглядати молодше.
— Ах, — вдова кивнула. — Так-так, тепер бачу! Як зворушливо — ваша родина, виходить, уся присвячена служінню коханню!
— Саме так, — сказав принц, ледве стримуючи сміх. — Ціла династія. Бабуся, тітка…
— Ми, як бюро перепису сердець, — буркнула я.

Вдова зробила запрошувальний жест.
— Прошу до вітальні. І не зважайте на запах — це не дим, це дух мого колишнього чоловіка. Він ревнує.
— Ревнує… до кого? — обережно спитав принц.
— До всіх, — просто відповіла вона.

Ми пройшли до кімнати. На стінах — портрети, всі з одним і тим самим обличчям, тільки в різному віці.
Зі стелі звисали амулети, а на підвіконні сидів чорний кіт і дивився так, ніби знав більше, ніж хотів.

— Ваша Високосте, — почала вдова м’яко, — ви шукаєте супутницю життя?
— Формально, так.
— А вірите, що любов можна призвати?
— Не певен, — відповів він обережно. — Поки що жодна не прийшла.
— Тоді я допоможу.

Вона підняла руку — повітря наповнилося солодким ароматом.
Свічки спалахнули самі, десь глухо гикнув дух, а я відчула, як під ілюзією ворушиться волосся.

— Пані, — втрутилася я, — можливо, не варто чаклувати в присутності кронпринца…
— Не хвилюйтеся, — усміхнулася вона. — Це нешкідливо. Просто перевірю сумісність.
— Який жах, — прошепотіла я. — Вона зараз проведе тест на біохімію просто при свідках.
— Що? — тихо спитав принц.
— Дивіться їй у вічі. І дихайте рідше.

І справді — вдова почала щось наспівувати, плавно водячи рукою між нами.
Повітря заграло блиском.
Раптом — клацання, і в скронях защекотіло.

Вона задоволено кивнула:
— Сумісність стовідсоткова.
— Перепрошую, що? — задихнулася я.
— Енергетична пара. Ваші аури збігаються майже ідеально!
— Це неможливо, — сказав принц. — Ми… колеги.
— Та хоч брати, — спокійно відповіла вона. — Хімія не бреше.

Я вдихнула, видихнула — і скреготнула зубами, повторюючи всі ласкаві слова, якими Боб зазвичай супроводжує ремонт дверей.

Принц почервонів і стояв, не знаючи, куди подіти очі.
— Гелію, — сказав він нарешті, — ви точно… чоловік?
— На цей момент — більше, ніж хотілося б, — прошипіла я.

За стіною щось грюкнуло.
— Ой, то Гавриїл розшумівся, — зітхнула вдова. — Піду його заспокою. А ви можете йти — принци явно не мій типаж.

Коли двері за нею зачинилися, я видихнула з таким звуком, ніби весь цей час тримала подих.

Принц мовчав.

— Ну, — сказала я нарешті, — одинадцята зустріч, одинадцята наречена. Якщо так піде далі, до зими у вас буде цілий альбом спогадів і жодної дружини.
— Можливо, — озвався принц. — Але я принаймні навчився розрізняти види безумства.

Ми вийшли до екіпажу. Небо знову затяглося, повітря стало важким, і перша крапля впала мені просто на вуса.
Я махнула рукою, але ілюзія, здається, вирішила пожити власним життям — один вус приліпився до щоки.

Принц дивився на мене по-новому. Не насмішкувато, не зверхньо — радше уважно.
Надто уважно.

— Знаєте, Гелію, — промовив він, — вдова сказала одну цікаву річ.
— О, у неї кожна друга цікава. Наприклад, подушка, що шепоче “повертайся”. Не раджу спати.
— Не про те, — перебив він. — Про сумісність.
Я закотила очі:
— Та киньте. Її “збіг” — суцільна маніпуляція. Вона просто дивиться, хто перший почервоніє.
— А чому почервоніли ви?

Я ледь не спіткнулася.
— Це не рум’янець! Це… алергія! На жасмин. Або на формалін. Або на все одразу!
Він хмикнув.
— І все ж… дивно. Ви теж пахнете жасмином.
Я судомно вдихнула.
— Це бабусині парфуми. Залишилися на плащі. Для автентичності. Додають довіри.
— Угу, — протягнув він. — Цікаво.

Ми дійшли до екіпажа. Я вже піднімала ногу на сходинку, коли він раптом торкнувся мого ліктя — легенько, ніби просто хотів допомогти.
Але пальці — теплі. Надто теплі. І по шкірі пробігла хвиля тремтіння.

— Не чіпайте! — вирвалося в мене.
— Вибачте, — тихо сказав він. — Я просто хотів переконатися, що ви… справжній.
— Якщо ви натякаєте, що я галюцинація, то мушу вас розчарувати: моя зарплата надто мала, щоб бути плодом вашої уяви.