Розділ 10

Коли карета від’їхала від воріт «Пансіону доброчесності», ми мовчали.
Принц сидів, зчепивши руки на колінах, і дивився у вікно — наче сподівався, що свіже повітря витягне з нього залишки ніяковості.

— Гелію, — промовив він нарешті, — мені потрібно… хвилин десять тиші. А може, двадцять. А може, й годину.
— Після пані Марени — це мудре рішення, — погодилася я. — Травма вимагає спокою.
— Це була не травма, це було випробування духу, — зітхнув він. — Я вже не впевнений, що розумію сам інститут шлюбу як явище.

Я глянула в список і прикинула відстань:
— Наступна наречена — десь біля лісового тракту. Можемо спинитися на узліссі. Може, там струмок, пташки — і жодної пані, що мріє про титул.
Принц із полегшенням кивнув.

Ми зійшли з дороги й обрали сонячну галявину, де пахло м’ятою та вологою землею.
Принц опустився на траву, випростав ноги й глибоко вдихнув.

— От дивно, — сказав він, глянувши в небо, — природа ж не ділить нікого на “досвідчених” і “доброчесних”. Усе просто живе.
— Авжеж, — озвалася я. — Квіти ж не влаштовують анкетний відбір для бджіл.

Він усміхнувся, але невдовзі знову замислився:
— Це тільки люди мають цю манію — усе формалізувати? Чи й інші раси теж?
— Залежить від раси, — відповіла я. — В ельфів усе вирішують ритуали, в орків — рід, у водяників — запах і течія. А в людей — анкета й підпис нотаріуса.
— Звучить жахливо нудно.
— Ну, ми принаймні чесно називаємо це “згода сторін”. А ось феї, наприклад, вважають, що шлюб — це коли двоє одночасно засміялися в місячну ніч.
— Нам би таку систему, — замріяно сказав він. — Без анкет, без свах… просто сміх під місяцем.
— Обережно, — попередила я. — Із такою романтичною логікою ви ризикуєте одружитися з совою. Або з перевертнем, коли виявиться, що наречена не проти посмакувати вашою ногою під повний місяць.

Він тихо пирхнув, але обличчя залишалося задумливим.
— Знаєте, Гелію, мені здається, що чим більше ми намагаємось вибрати “правильно”, тим менше лишається місця для справжнього почуття.
— Можливо, — відповіла я. — Але саме тому в нас і є зорі: часом вони підкидають нам безглуздя на кшталт пані Марени — щоб ми не забували, що саме шукаємо.

Він усміхнувся і глянув кудись у далечінь.
— Що ж я шукаю?… Ладно. Поїхали. Подивімося, що приготувала нам наступна “обраниця”.
— Лісова навка, — підказала я. — Так що будьте насторожі: з почуттями в них простіше, а з логікою — складніше.

Дорога до наступної нареченої вела дедалі глибше в ліс. З кожною верствою ставало тихіше — навіть колеса карети скрипіли м’яко, ніби боялися сполохати спокій.
Повітря було густе, вологе, пахло мохом і хвоєю.

— Лісові навки, — нагадала я. — Їм зазвичай років сто, виглядають на двадцять, а поводяться, як вічно юні й трохи безумні.
— Звучить… обнадійливо, — обережно зауважив принц.

Ми зупинилися біля старого дуба. Під його корінням дзюрчав струмок, і в ньому, немов у дзеркалі, спершу з’явилося відображення дівчини — ще до того, як вона сама піднялася з води.
Зелена сукня, мокре волосся, що спадало, немов водорості.

— Ласкаво просимо, — промовила вона співуче. — Я — Іллена, хоронителька цих лісів.
Принц уклонився з повагою:
— Радий знайомству, леді Іллено.
Вона посміхнулася, але в тій усмішці не було людської чемності — радше легкий насміх.
— Не називайте мене “леді”. Тут титули не мають ваги.

Ми влаштувалися біля струмка. Іллена не поспішала — просто сиділа, водячи долонею по воді.

— Люди завжди кудись поспішають, — сказала вона раптом. — Думають: ось зараз виберу, вирішу, підпишу — і буде щастя. А щастя не любить паперів. Воно росте, як трава — саме, якщо не заважати.

Принц тихо усміхнувся:
— Ви говорите так, наче спостерігали за цим не одне століття.
— Так і є, — відповіла вона просто. — Люди приходять у ліс парами: сваряться, миряться, клянуться, тікають і шукають одне одного. Ліс пам’ятає їхні голоси довше, ніж вони самі себе.

Вона глянула прямо на нього:
— А ви навіщо шукаєте пару, Алдріку? Через зорі, батьків наказ чи самотність?

Принц мовчав. Я впіймала його погляд — той самий, коли він шукає чесну відповідь, але не впевнений, що має на неї право.

— Мабуть, усього потроху, — нарешті сказав він. — Іноді здається, що вибір уже зроблено за мене.
— Тоді не обирайте, — просто мовила Іллена. — Хай доля сама спіткнеться об вас. Це веселіше.

Ми розпрощалися без церемоній. Іллена навіть не вклонилася — просто розтанула у відблисках води.

Коли карета знову рушила, я занотувала в блокнот:
«Плюси: вродлива, спокійна, філософічна. Мінуси: можлива алергія на адміністративні шлюби».

Принц довго мовчав, дивлячись у глиб лісу, а потім сказав:
— Гелію, з нею я хоча б відчував себе живим.
— Прекрасно, — відповіла я. — Може, наступна вас і оженить. Якщо спершу не втопить.
— Наступна?
— Ага. За списком — болотна кікімора. Усе, після сьогоднішнього дня я завжди беру з собою високі чоботи.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Так, друзі, мабуть, кожному з нас знайома ця втома від “правильних” виборів, від анкет і порад, від очікувань, ким треба бути.

Та іноді достатньо просто сісти на траву, подивитися на небо — і чесно сказати собі: “Я ще не знаю, кого шукаю. Але вже знаю, що хочу відчувати себе живим.”

Не забувайте тиснути “Відстежувати автора” і додавати книжку до бібліотеки, щоб не пропустити наступний розділ.
Для мене це дуже важливо! Дякую!