Розділ 7

Дорога тягнулася ліниво, як лінивець після обіду.
Після саду Салієль хотілося чогось теплого — не надто холодного, але й без зайвого жару.
Ліс рідшав, пагорби ставали м’якішими, і невдовзі на обрії спалахнули вогні містечка — затишного, димного і, судячи з запаху, такого, що жив виключно смаженою цибулею та квасом.

— Переночуємо тут, — сказала я, звіряючись із планом. — По дорозі якраз оглядини в шинкаря Грубена. У нього донька — кандидатка з анкети номер шість.
— Та сама, — уточнив принц, — що єдина напівгномка?
— Вона сама. Працьовита, надійна, міцна, як податковий звіт.
Боб хмикнув із воза:
— І коси, кажуть, у неї з мою руку завтовшки.
— Головне, щоб не з мою ногу, — буркнула я. — Інакше почну заздрити.

Таверна «У Веселого Молота» зустріла нас шумом, парою і духмяним ароматом солодового квасу.
Зі стелі звисали гірлянди кухлів, за стійкою гриміли каструлі, а в центрі залу стояла вона — Рурна Грубен, донька господаря.
Бороди у неї, слава всім богам, не було, зате було дві коси — кожна, як швартовий канат.
Щоки рожеві, погляд — твердий і спокійний, як у людини, яка може одночасно замісити тісто і забити цвях, не надто напружуючись.

Ми ще не встигли привітатися, як група робітників за дальнім столом почала надто гучно співати.
Рурна швидко підійшла, дала найгучнішому легенького потиличника і суворо мовила:
— Тихо! Ми важливих гостей чекаємо!

— Ласкаво просимо, панове! — радісно вигукнула вона, побачивши нас у дверях.
Голос у Рурни був такий, що кухлі задзвеніли від схвалення.
— Кімнати готові, вечеря — через десять хвилин. А ви, Ваша Високосте, певно, втомилися з дороги?

Принц чемно всміхнувся, але вигляд мав такий, ніби його збираються одружити на мішку борошна.
Я поплескала його по плечу:
— Не хвилюйтеся, це лише оглядини. Ми оцінюємо сумісність, а не укладаємо контракт на постачання граніту. Та ви й самі казали, що зовнішність для вас не головне. А вірність і спокій — ось тут хоч відбавляй. Поруч із такою вас ніхто не зрадить і шуміти не наважиться.

Рурна підморгнула:
— А ви, пане свахо, теж залишитеся? Квасу чи пивка після дороги? Принц, сідайте ось тут, я вже приготувала для вас найсмачніше рагу, а в кімнаті чекає гаряча ванна.
— Ваша Високосте, зверніть увагу, — сказала я, — яка турбота!

Рурна засміялася — дзвінко, добродушно, з луною, що розкотилася по залі:
— Вмощуйтеся, панове! Сьогодні у нас бенкет — на честь нової партії браги!

Я зробила нотатку в блокноті:

«Плюси: оптимізм, сила, кулінарні здібності.
Мінуси: може обійняти так, що доведеться перевтілюватися.»

Принц нахилився до мене й прошепотів:
— Скажіть чесно… вони всі настільки різні?
— Авжеж, — відповіла я. — У цьому й суть. Знайти ту, хто витримає не лише шлюб, а й вас разом із вашим королівством.

До вечора таверна гуділа, як вулик після обіду.
Усі їли, пили, співали — і лише ми з принцом намагалися не оглухнути.
Рурна снувала між столами, наливаючи пиво з такою швидкістю, що кухлі, здавалося, наповнювалися самі.

— Дивно, — відмітив принц, коли вона втретє долила йому кухоль. — Вона робить це з якоюсь… чесністю.
— Це називається “практичність”, — пояснила я. — Гном’я головна чеснота. Спершу нагодувати, потім уже питати, хто ти.
— Тобто я ще живий лише тому, що доїв усе, що вона принесла?
— Саме так. І не зупиняйтесь — це ваш внесок у дипломатичні відносини.

Боб тим часом уже змагався з шахтарями у конкурсі «хто довше триматиме кухоль над головою».
Шахтарі витримували три хвилини.
Боб — доки кухоль не випарувався.

Коли ми нарешті піднялися до кімнат, принц виглядав приголомшеним, але задоволеним.
— Якщо чесно, — сказав він, сідаючи на ліжко, — після льодової леді Салієль цей вечір — наче повернення до життя.
— Атож, — відповіла я, гортаючи записник. — Салієль — холодна гармонія, а тут — гаряча чесність. В ідеалі вам потрібна суміш.
— Суміш льоду й квасу?
— Саме так. Залишилося лише знайти рецепт, щоб не вибухнуло при змішуванні.

Ми обоє розсміялися, і наш сміх злетів під дерев’яний стелю.
А потім унизу пролунав гучний голос Рурни:
— Гості! На добраніч! Якщо щось треба — кричіть! Я почую навіть крізь сон!

Я зітхнула:
— От, пункт “гучна” — доведеться підкреслити червоним.
Принц посміхнувся:
— А я б не викреслював. Після всіх цих “Ваша Високосте” приємно, коли хтось просто каже: “їж, пий і лягай спати.”
— Бачите, — сказала я, — може, й не дарма ми маємо пункт “експериментальні союзи”.
— Гелію, — усміхнувся він, — ви натякаєте, що я маю одружитися з напівгномкою?
— Я натякаю, — відповіла я, повертаючись до своєї кімнати, — що ви нарешті починаєте розуміти, чого хочете від шлюбу. А це вже успіх.

Унизу щось гучно гупнуло — здається, впала бочка.
— А може, й не дарма, — пробурмотіла я. — Ну що ж… ласкаво просимо у географію шлюбу, Ваша Високосте. Тут кожна зустріч — сейсмічна активність.

Наступного ранку, щойно перші промені сонця пробилися крізь фіранки, знизу долинув гул:
— Гості! — лунав бадьорий голос Рурни. — Сніданок готовий! Таця чекає в холі! Молоко чи квас — на вибір, але з’їсти доведеться все!

Я зітхнула:
— Секрет шинкаря: ніхто не піде, поки не доїсть, — сказала я принцу, коли той визирнув із кімнати.

І справді — таця стояла біля дверей: два глечики, стопки пиріжків і табличка «Починай день із посмішки!».
Принц із підозрою глянув на пиріжки, потім на мене:
— Ви певні, що це не випробування на витривалість?
— Абсолютно. Рурна не жартує. Поки не з’їсте — не відпустить.

Він зітхнув і сів до столу.
Я вийшла, усміхаючись, слухаючи, як “сніданок-випробування” починає діяти.
У таверні вже пахло тістом, смаженою цибулею й квасом — і всі сміялися.