Розділ 3

Якщо хтось думає, що подорож із принцом — це комфорт, шовкові шатра й вечері при свічках, то хай обміняється зі мною тілами бодай на день.

Бо в реальності це — пилюка, комарі розміром із ворону й обоз, у якому коні виглядають шляхетніше за деяких придворних.

Наш виїзд зі столиці був, як заведено казати, «урочистим».

Тобто — з фанфарами, прапорами й натовпом допитливих.

Я, як личить «племінникові свахи», стояла за спиною принца, роблячи вигляд, що сповнена впевненості, тоді як Боб тримав поводи наших коней із таким виразом, ніби збирався їх вигідно продати.

Для повної урочистості ми мали б ефектно підскочити на коней і вирушити, а не повзти у закритому екіпажі. Та натовп розходитися не збирався, а деякі дітлахи ледь не лізли під копита — аби лишень ближче побачити «важливу процесію».

— Не хвилюйтеся, — прошепотіла я принцові. — Народ просто радіє.

— Сумніваюся, — відповів він. — По обличчях бачу: половина прийшла подивитися, чи впаду я з коня.

І, мушу сказати, шанс у нього був.

Його кінь виявився впертий — з характером, як у моєї покійної бабусі: якщо не поважаєш — вкусить.

Але все хороше (та не дуже) колись закінчується. Тож наша кавалькада, помахавши ручками, нарешті вирвалася за межі столиці.

Добре, що я хоч якось уміла триматися в сідлі. А ще краще — що нам із принцом виділили окремий екіпаж із цілком пристойним рівнем комфорту.

Везли його двоє лисуватих меринів (так сказав візник, хоча я досі не впевнена, про кого саме йшлося — про коней чи про нас).

Принц мовчав, вдивляючись у вікно.

Я тримала на колінах анкети наречених — перші десять, акуратно перев’язаних рожевою стрічкою, наче подарунки долі.

— Отже, — сказала я бадьоро. — Перша зупинка — баронство Кальдерів. У барона три доньки: старша — співає, середня — б’ється, молодша — мріє.

— Мріє про що? — поцікавився принц.

— Судячи з анкет, про втечу.

Він усміхнувся.

— Вас не бентежить, що ми їдемо обирати мені дружину, як на ярмарку?

— Авжеж бентежить, — зізналася я. — Але, скажу вам, наші спеціалісти вже успішно одружили троля з відьмою, яка його боялася. І живуть душа в душу! Тож шанс знайти щастя є в кожного.

Принц глянув на мене:

— Ви справді вірите, що любов можна «підібрати» й «змішати», як коктейль?

— Звісно, — відповіла я. — Треба лише знати, які складники поєднати. Іноді — пристрасть і характер, іноді — відчай і зручний випадок.

— А якщо не поєднується?

— Тоді залишається або магія, або добре складений контракт.

Він замислився, а я подумки зробила собі нотатку: треба змусити і його анкету заповнити — з принцом працювати без даних небезпечно.

Боб тим часом їхав позаду, мугикаючи щось глухе, але напрочуд мелодійне.

Артефакт зв’язку в сумці ожив і бабусиним голосом мовив:

«Не забувай усміхатися. Клієнт завжди має відчувати тепло!»

Я стисла артефакт у руках і професійно всміхнулася принцові.

Він усміхнувся у відповідь — абсолютно ненавмисно.

І саме в цей момент віз підскочив на вибоїні.

Я впала — просто на нього.

А він — упіймав мене.

Ми завмерли на кілька секунд, дивлячись одне на одного.

— Перепрошую, — прошепотіла я, потираючи забитий лікоть. — Дорога…

— Так, — промовив він повільно. — Небезпечна справа — бути свахою.

А тоді додав, придивившись до мого обличчя:

— У вас… вуса відклеїлися.

— Вуса? — перепитала я. — Так точно, вуси, Ваша Високосте. Спадкові. По материнській лінії. Додають солідності.

— А-а, — серйозно кивнув він. — Тобто ви їх наклеїли, щоб виглядати старшим?

— Саме так. Клієнти більше довіряють, коли бачать вуса. Відразу сприймають досвід, мудрість і легку втому від життя.

Принц уперше щиро усміхнувся.

— Цікаво. Мені теж радять відпустити бороду, щоб виглядати дорослішим.

— Не смійте, — сказала я. — Після цього у більшості чоловіків починається криза особистості: спочатку борода, потім лютня, потім вірші про вічність.

— Ви як мій вихователь, — засміявся він. — Тільки значно молодший.

Я кашлянула, намагаючись не зашарітися.

— Радію, що служу професійно.

Артефакт у сумці тихо булькнув і прошепотів бабусиним голосом:

«Гелю, не загравай із клієнтами — потім весілля без тебе не відбудуться.»

Я закотила очі.

— Усе під контролем, бабусю, — пробурмотіла я собі під ніс.

— Перепрошую, що ви сказали? — підняв брову принц.

— Нічого, Ваша Високосте, кажу, з анкетами повний порядок.

Принц кивнув, відкинувся на спинку сидіння, і на мить в екіпажі запанувала рідкісна тиша — навіть Боб за вікном перестав мугикати.

Я скористалася моментом.
— До речі, — почала я невимушено, — раз ми вже заговорили про анкети…

Він насторожився, мов кіт, що почув слово «купання».

— Вам, Ваша Високосте, теж не завадило б одну заповнити.

— Навіщо? — щиро здивувався він.

— Як це «навіщо»? — підняла я брову (вус не ворухнувся). — Ми ж не можемо підбирати вам пару навмання! Усе має бути офіційно: вподобання, риси характеру, рід занять, наявність… скажімо так, схильності до драм.

— Схильності до драм? — перепитав він із ледь помітною усмішкою. — Це як?

— У прямому сенсі. Якщо кандидатка після відмови непритомніє чи складає баладу — позначка «підвищена драма».

Він тихо розсміявся.
— І як ви визначаєте, чи підходить людина?

— За статистикою, — відповіла я. — Якщо ви любите тишу — наречена має кричати. Якщо ви меланхолік — вона повинна бути катастрофою на підборах. Рівновага, знаєте.

— А якщо я просто хочу нормальну людину?

Я зітхнула.

— Такі в анкетах не трапляються. Але можемо поставити «поки не визначився» — універсальний пункт, навіть дракони ставлять.

Я дістала чистий бланк із гербом агентства і простягнула йому.