Розділ 2

Пам’ятаю той день, як сьогодні: чайник свистів, Боб мовчав, Василина віщувала комусь нещасливе кохання, а мені — швидку подорож. Я ж намагалася не заснути над клієнтськими анкетами.

Аж поки у двері не постукали.

Тобто не просто постукали — гримнули. Так що Боб ледь не впав зі стільця, а мені зненацька закортіло заговорити трольською.

Перше, що спало на думку:

«Оце й усе. Оце кінець. Прийшла податкова. Відчули, гадючі душі, що клієнт розщедрився.»

Але виявилося — гірше.

З-за дверей пролунав владний голос:

— За королівським розпорядженням!

І тут я зрозуміла: спокійне життя закінчилося.

Грюкіт повторився, тепер уже з командним:

— Відчиніть негайно!

Боб пішов відкривати. Тобто, як «пішов» — трохи зігнув дверний косяк плечем і зник за стулкою.

На порозі стояв чоловік років тридцяти у формі з гербом корони й виразом обличчя «я бачив багато, але до цього все одно не готовий».

За його спиною нервово тулився писар — кволий, із величезною текою, і весь час косував на Боба.

— Е-е… — почав той. — Шлюбне агентство «Ключ від будь-якого серця»?

— Саме воно, — відповіла я найпривітнішим тоном, який могла зобразити. — Проходьте, гості! Ми допомагаємо кожному знайти свою половинку й скуштувати радості взаємного кохання!

Боб згідно кивнув, що виглядало швидше як погроза.

Посланець зміряв мене поглядом, ніби намагаючись визначити, чи я взагалі жива.

— Я шукаю пані сваху… е-е… матрону Аглаю Ларр.

— Нашу дорогу бабусю? — пожвавилася я. — А хто її питає?

— Королівський двір, — коротко відповів він. — За наказом Його Величності.

Навіть Василина виглянула зі своєї кімнати — волосся скуйовджене, очі блищать.

— Гель, — шепнула вона, — я це бачила! Корона, дорога, весілля, ти й троль у смокінгу!

— Дякую, підбадьорила, — прошипіла я. — А я хоча б у платті?

— Ні, у платті я, — задумливо сказала вона. — Але це може бути неточно.

Посланець тим часом розгорнув сувій.

— Король повелів, — урочисто почав він, — щоб найкраща сваха королівства супроводжувала Його Високість принца Алдріка в ознайомчому турі країною — для вибору нареченої.

Я невільно присвиснула.

— Серйозно?

— Цілком, — не відриваючись від сувою, відповів він. — Наш король Ролан, нехай ім’я його славиться у віках і дні його будуть довгими, вирішив: час принцу одружитися. І вибір нареченої має бути з усіх верств населення, щоб народ бачив — принц бере шлюб не за титулом, а за коханням.

Я вже відкрила рота, щоб пожартувати, але посланець підняв палець:

— І це ще не все. Королівський провісник визначив, що зорі зійшлися як слід: рік благословенний для шлюбів. Кажуть, Бик увійшов у дім Місяця — тож принц неодмінно знайде своє справжнє кохання, а рід правителів буде міцним.

— Ага, — хмикнула я. — І все це, звісно, вимагає термінової експедиції по країні?

— Саме так! — зрадів він. — У палаці ж усіх не розмістиш, а запросити лише дворян — народ образиться. Тож подорож передбачено по містах, селах і навіть… — він зам’явся, — по прикордонних землях. Усі гідні дівчата вже подали анкети, описи чеснот і, де можливо, рекомендації від шанованих осіб.

— Подали, — повторила я. — Сподіваюся, не портрети на весь зріст?

— Малюнки олівцем. Деякі — з позолотою, — уточнив писар важливо.

— А-а, — протягнула я. — Тобто якщо наречена виявиться відьмою з бородавкою, народ усе одно порадіє, бо малюнок гарний?

— Головне, щоб не іноземка, — зблід писар. — У палаці немає коштів приймати дипломатичні місії.

Мене зненацька пройняло холодом.

«Королівська сваха» — це не просто підвищення. Це пряма дорога в тюремну вежу, якщо з’ясується, що справжня сваха вже давно спочиває у фамільному склепі.

— Передайте матроні Аглаї Семенівні, — суворо сказав посланець, — що король чекає її сьогодні о п’ятій у палаці.

Я прокашлялася:

— Звісно, передайте Його Величності, що сваха неодмінно прибуде.

Він уклонився і пішов, а я втупилася у Василину.

— Ну що, пифіє, — сказала я, — ти ж віщувала мені подорож?

— Віщувала, — кивнула вона. — Тільки не уточнила — куди.

— А от старайся уточнювати! Ладно, є ідея: скажемо, що Аглая занадто стара для дороги, тож пошле замість себе… племінника.

— Племінника? — перепитала Василина, скручуючи волосся у вузол. — Гелю, ти розумієш, що в тебе обличчя… не надто племінниче?

— Нічого, — відповіла я, глянувши в дзеркало. — Щоки припудримо, косу сховаємо, голос понизимо, трохи ілюзії — як на ринок, звична справа. Буду, отже, Гелій Ларр, молодий фахівець із сердечних питань.

— Молодий фахівець, — протягнула Василина. — Весільний шарлатан без диплома.

— Каже пифія, яку вигнали з іспиту за передбачення викладачеві облисіння.

— Але ж воно збулося! — обурилася Василина.

— От саме тому й вигнали, — зітхнула я.

Боб, спостерігаючи за нами, спокійно жував пиріжок.

— Боб, — сказала я строго, — ти їдеш із нами як охоронець.

— А можна я не говоритиму? — уточнив він.

— Саме це і є твоя найкраща кваліфікація.

Він кивнув, задоволений.

Поки я натягувала камзол і намагалася не задихнутися від тісного корсета (щоб, боронь Боже, не видати свої  «верхні дев’яносто»), Василина рилася в бабусиній скрині.

— Ось! — урочисто вигукнула вона, витягуючи старий артефакт зв’язку — кулю в бронзовій оправі з написом: «Любов усе чує».

— О, боги, тільки не він, — застогнала я. — Минулого разу він усю ніч транслював сварку з чиєїсь спальні!

— Бо ти його на радіохвилю налаштувала, — відмахнулася Василина. — А тепер він буде нас з’єднувати. Ти — в дорозі, я — тут. Я підказуватиму щодо наречених.

— Підказуватимеш чи знову “передбачатимеш у стилі: вона тобі на голову впаде”?

— Не придирайся до формулювань. Усе буде добре, от побачиш. Хм… точніше — почуєш.