Розділ 1

Свахи вже немає.

Тобто формально — є. Сидить собі за ширмою, у яскравій хустці, киває, підтакує, бурмоче щось про те, що “любов — справа тонка”.
А фактично — це я.

Бо справжня сваха, моя бабуся, уже рік як у кращому світі.
Хоча, якщо чесно, іноді здається, що вона просто вийшла у справах і ось-ось повернеться: чайник на плиті наче сам собою свистить, у коморі хтось покахикує, а нові клієнти чомусь продовжують приходити — ніби нічого й не сталося.

Коли бабуся померла, я спершу вирішила закрити агентство.
Але клієнти — істоти вперті. Один прийшов, другий, третій — і всі з одним і тим самим запитанням:
— Матінко Свахо, а знайдете мені когось, щоб до серця припав?
Ну і що я мала робити? Сказати, що сваха померла? Тоді й агентству кінець. Хто ж піде до мене — до дівчини, що й заміж не бувала — справи сердечні вирішувати?

От і довелося… трохи прикинутися.
Хустку теплу на плечі, окуляри, грим, дрібка ілюзійної магії — і “бабуся” знову в строю.

Відтоді живу, наче акторка у нескінченній виставі: вдень — стара сваха, увечері — сама собою, а часом і хлопчиськом-посильним, коли треба щось передати клієнтам або збігати на ринок.

Василина каже, що граю я краще за всіх акторів столичного театру.
А їй видніше — вона ж пифія.

Василина — моя подруга. Ми з нею познайомилися ще в академії магії, чотири роки тому.
Мене, правда, вигнали вже через три місяці — на першій сесії. Сили, знаєте, не надто, а студентів на безплатне навчання там набирають більше “для галочки”, щоб потім швиденько позбутися — щоб не займати місце магічній знаті.
А от Василина протрималась аж два роки. Вона справді сильна магиня — у своїй справі бездоганна: передбачає і минуле, і майбутнє з неймовірною точністю. Тільки от занадто пряма. А це, як виявилось, не всім до смаку.

Її пророцтва я теж мушу клієнтам трохи завуальовувати. От, наприклад, одному вона напророкувала, що його кохання “звалиться просто з неба”.
Так воно й сталося!
Йде, значить, наш клієнт вулицею від агентства — і тут бах! — балкон над головою осипається. А на балконі — вдова гончаря. Просто йому в обійми!
Іскра, удар, прозріння — і вже весілля.
Йому, чесно кажучи, потрібна була не стільки любов до гробу, скільки заможна наречена, тож усе вийшло як по нотах — і нам гонорар, і доля задоволена.

Чому я кажу “нам”? Бо коли Василину вигнали з академії, я її до себе забрала. Хай і з роду аристократів, але рід її бідний і на межі вимирання.
Мати та молодші сестри ледве зводять кінці з кінцями, тож вертатися у ту башту, яку вони домом називають, означало б просто стати ще одним ротом у черзі за їжею.
Тепер живе зі мною, працює, частину платні додому надсилає.
Працює, до речі, за фахом — провидицею.
Без диплома, звісно, але мені він не потрібен, а клієнтам — тим паче!

Є в нас і ще один працівник — Боб. Він напівтроль.
Тож із чоловічою силою в нас усе гаразд, і клієнтів надто настирливих відганяє він чудово.

Іноді мені здається, що половина королівства пройшла через наше агентство. Хто особисто, а хто просто анкети надсилав.
І в кожного — своя історія, своя драма, своя “єдина любов на все життя, але бажано з посагом”.
А я все це записую, підмахую анкети й думаю — бабуся або б пишалася, або б за голову схопилась.

Королівство в нас невелике, зате рас — безліч, а до кожної свій підхід треба.
І традиції знати обов’язково.
Бо в нашій справі головне — не дивуватися й завжди все уточнювати!

От, скажімо, прийшов якось гном.
Сидить переді мною: борода заплетена в коси аж до підлоги, капелюх пристойний, очі блищать, руки тремтять — одразу видно, чоловік наважився на головний крок у житті.
— Звуть мене Сердрик, — каже, — шукаю наречену веселу, але з мірою, і господарську.

— Так-с, — кажу, поправляючи бабусині окуляри. — Сорок сім років за гном’ячими мірками… це скільки по-людськи?
Гном чухає бороду, мимрить:
— Ну… двадцять із хвостиком.
— Із хвостиком, кажеш? — перепитую. — Це в якому сенсі, пробачте?
Він аж повітрям подавився:
— Фігура мови, пані Свахо!

Тут Василина не витримала й, не відриваючись від паперів, буркнула:
— Пророцтво каже: “любов знайде тебе під горою.”
Сердрик аж підскочив:
— Так я ж під горою й живу!
— Ага, — кажу, — от там вона тебе й знайде. У переносному сенсі, любчику. “Під горою” — це там, де терпіння свахи поховано, якщо завдаток сьогодні не принесете.

Боб у кутку ледь не луснув від сміху, стілець під ним захрустів, як стара скриня.
Відволік мене, я й записала в анкету: “Шукає терплячу, без хвоста.”
Василина потім цілий день з мене хихотіла.

Або ось прийшла якось ельфійка. І не проста — із таким виразом обличчя, наче їй у чай жабу кинули.
Звуть Ілліріель, говорить тоненько, кожне слово — як дзвіночок, але тоном таким, ніби робить мені велику ласку, що взагалі рота відкрила.

Сіла навпроти, руки на колінах, очі додолу — наче зараз молитву проказуватиме.
— Мені потрібен чоловік, — каже, — із благородним серцем і чистими нігтями.
Я киваю:
— Розумію. Благородне серце — рідкість, а нігті, між іншим, можна й підпиляти.
А вона, не кліпнувши:
— Бажано смертний. Безсмертні швидко набридають.
Я, чесно кажучи, ледве стрималася.
— Ну, смертний — це зручно, — кажу. — Недовго триває і скарг потім менше.

Ілліріель — ні звуку, ні руху. Тільки додає:
— Головне, щоб вірші читав. І не їв м’яса.
Боб із заднього плану, як завжди, встряє не вчасно:
— А якщо він тільки готує м’ясо?
Ельфійка глянула так, що навіть свіча згасла.
— Тоді хай не дихає, поки готує, — холодно відповіла.
Василина зосереджено зиркнула вдалечінь:
— О, бачу видіння. Ваш суджений… не дихає.
Пауза.
— Можливо, мерлець.
Я швидко втрутилася, щоб не образити клієнтку:
— Або просто сором’язливий! Так і запишемо: “стиснений, можливо, у комі.”
Потім Василина сказала, що бачила когось — чи то вампіра, чи то поета.
Я вирішила не уточнювати: з досвіду — різниці майже немає.