розділ 33. Механіка процвітання

POV: Рембрант

Новий монокль у бронзовій оправі приємно грів скроню, переналаштовуючи спектр зору зі звичайного на магічно-тепловий.

Я стояв на оглядовому майданчику головної насосної станції, спершись ліктями на теплу мідну трубу магістралі, і повільно сьорбав міцний відвар із смаженого коріння цикорію та вогняного імбиру. Ліва рука працювала як швейцарський хронометр — рівне, густе гудіння відновлених меридіанів передавалося крізь пальці прямо в жерстяний кухоль.

Два місяці тому на цьому самому місці стирчали обгорілі бамбукові палі колишніх казарм, а у дворі смерділо вареними підошвами та гнилим бур'яном. Зараз під моїми підошвами рівномірно вібрували три яруси базальтового фундаменту, залиті гарячим свинцем та укріплені арматурою з переплавлених списів Клану Летючого Журавля.

Внизу, наскільки сягало око, розгорталася індустріальна панорама кооперативу «Гора». Місце ущелини та старих стежок зайняв каскадний мегаполіс, врізаний в гірському хребті.

Зі східного схилу, де раніше тулилися чотири нещасні тераси, тепер спускалися дванадцять ярусів капітальних теплиць під куполами з армованого слюдяного скла. По товстих бамбукових трубопроводах, обмотаних повстю для теплоізоляції, туди цілодобово подавалася гаряча лужна вода з нижніх гейзерів, які ми з Костянтином пробурили ще на третьому тижні. Усередині оранжерей, у густому золотистому тумані, рядами височіли стебла духовного женьшеню завтовшки з руку дорослого троля. Між грядками діловито снували дрібні рогаті біси в однакових сірих комбінезонах із логотипом гори на спині — кожен із секатором, мірним кошиком та біркою зміни на грудях.

Трохи нижче, на місці колишнього митного шлагбаума, гуркотів вантажний термінал. Чотири парові лебідки на базі перероблених мною «Автомагів» безперервно тягли сталеві троси з низини, піднімаючи платформи з сирим металом, вугіллям, лісом та тушами солонини. Черга з купецьких караванів тепер розтягнулася вздовж серпантину на п’ять кілометрів униз, аж до самої долини.

Я зробив ковток із кухля і спустився залізними гвинтовими сходами на середній ярус — у житловий та комерційний сектор.

Вулиці тут виклали тесаним сірим каменем із глибокими ринвами для стоку дощової води. Обабіч дороги стояли двоповерхові будинки з мореної модрини та випаленої цегли, криті темно-зеленою полив’яною черепицею. На перших поверхах працювали ремісничі майстерні, пекарні та лавки, а вздовж фасадів тягнулися мідні труби газового опалення, які я провів від відстійників болотного метану.

Повз мене прочовгала бригада болотних тролів у чистих шкіряних фартухах. Вони котили важкий візок із пресованим шлаком із моєї ливарні, щоб засипати нову ділянку дороги за західними воротами. Один із тролів — той самий, який під час нічної сутички два місяці тому сидів у кюветі біля моєї клітки — старанно обійшов калюжу, шанобливо торкнувшись двома пальцями козирка своєї форменої кепки:

— Доброго ранку, головний інженере. Друга піч видала розплав за графіком.

Я кивнув у відповідь і звернув на Центральний ринковий майдан.

Тутешній базар разюче відрізнявся від тієї смердючої помийки в низині, де ми колись купували вапно. Пані Анна ввела тут таку санітарну диктатуру, що місцеві торговці спочатку плакали кривавими сльозами, а потім втягнулися і почали заробляти втричі більше.

Простір площі був розкреслений білою фарбою на чіткі квадрати з номерами торгових місць. Над кожним рядом натягнули однакові навіси з щільного вощеного полотна кольору стиглої вишні, а у повітрі стояв густий, робочий гул укладання угод.

У м’ясному ряду, де під стелею крутилися лопаті механічних вентиляторів на водяному приводі, відганяючи мух, на мармурових прилавках лежали свіжі туші гірських вепрів та кошики з річковими рапанами. Поруч, у секторі алхімічної сировини, колишні контрабандисти у чистих нарукавниках зважували на точних аптекарських терезах сушені вогняні лотоси та кристали сірки. На кожному мішку висіла свинцева пломба відділу контролю якості.

На перехресті стояв патруль служби безпеки. Два кремезні демони в воронованих кірасах і з важкими алебардами на плечах ліниво спостерігали за порядком. На поясі в кожного висіла зв'язка штрафних квитанцій. Коли якийсь заїжджий купець зі степів за звичкою сплюнув лушпиння від насіння на бруківку, найближчий охоронець мовчки підійшов, поклав йому на плече важку пазуристу лапу і простягнув віник із совком та квитанцію на п’ять мідяків за забруднення території кооперативу. Купець глянув на мідний відблиск очей патрульного — вірну ознаку стадії Золотого Ядра, — мовчки витер бруківку власним рукавом і відрахував монети.

За ринком починався муніципальний квартал.

Ліворуч височіла будівля з білого вапняку з широкими вікнами — Центральний лазарет. Звідти пахло спиртовими настоянками, засушеними рослинами. На відкритій терасі першого поверху сидів старий чотирирукий знахар із третього сектора, якого пані Анна переманила сюди високою ставкою та безлімітним доступом до дистильованої води. Двома верхніми руками він накладав гіпсову шину на вивихнуте крило молодої гарпії з поштової служби, а двома нижніми записував історію хвороби у товстий гросбух, звіряючись із номером її металевого страхового жетона. У сусідньому кабінеті через чисте скло було видно, як фельдшери промивають очі шахтарям із нижніх копалень слабким розчином нашої «Сльози Архітектора» — професійна катаракта від вугільного пилу сходила за дві процедури.