Розділ 32. Рембрант

POV: Рембрант

Мідний дріт товщиною в волосину вп’явся мені під ніготь великого пальця. Виступила темна крапля крові, скотилася по фаланзі й із сухим шипінням випарувалася на розпеченій поверхні резонатора.

Я злизав солонуватий присмак зі шкіри і підкрутив притискну гайку ще на чверть оберту.

Нові канали в лівій руці, які білобрисий скрутив мені наживо на дубовому верстаку, працювали зі специфічним гулом. Щоразу, коли я подавав імпульс Ци у паяльник, під лопаткою смикався залишковий нервовий вузол, віддаючи в зуби смаком іржавого заліза. Чудове нагадування. Біль — єдиний чесний індикатор того, що твоя тушка NPC  шостого рівня ще не в рудниках.

Через відчинені двері кузні я бачив внутрішній двір “Гори”.

Наш новоспечений директор із логістики — цей мовчазний тип із білим волоссям та очима старого м’ясника — стояв біля воріт і методично шикував зміну Максима. Демони витягувалися в струнку, боячись зайвий раз моргнути. У повітрі між ним та пані генеральною директоркою сьогодні зранку висіла дивна, дзвінка холоднеча. Вони підписали якийсь товстий сувій за сніданком, скріпили його кров’ю і розійшлися по різних кутах, тримаючи одне від одного рівно півтора метра дистанції. Я в їхні корпоративні ігри не ліз. Моє діло — залізо і струм, але спостерігати за цими зухвалими психами із синдромом Бога було цікаво.

Хоча за самою пані Анною я спостерігав із професійним острахом.

Зараз вона сиділа навпочіпки біля східного крила павільйону, підкотивши широкі рукави свого сріблявого ханьфу, і вузькою садовою лопаткою виривала лунки в жирній чорній землі. Серед учорашнього бартерного мотлоху їй привезли плетений кошик із цибулинами червоної павучої лілії — квітів, які зазвичай ростуть на могильниках біля річки Забуття чи при вході в Пекло. Вона брала кожну білу, схожу на людський череп цибулину, опускала в ямку, присипала заздалегідь підготовленим попелом  і утрамбовувала ґрунт.

Робила вона це з таким спокійним, зосередженим обличчям, що в мене по спині пробігав холодок. З білобрисим усе було ясно: він мовчав, спостерігав, а потім бив одразу в горлянку. А от що в голові у жінки, яка за п’ять хвилин після підписання мені бюджету на диверсію йде висаджувати цвинтарні квіти під власним вікном — не знав би і провидець. Перед тим як відпустити мене в місто, вона мовчки простягнула мені важкий шкіряний тубус із трьома сувоями, скріпленими печатками місцевої управи та купецьких гільдій.

— Відкриєш, коли вони викличуть міську варту, — сказала вона тоді, навіть не підвівши очей від чергової цибулини. — І дивися не заляпай бланки кров’ю, Рембранте. Ми працюємо в правовому полі.

Я сховав тубус за пазуху, перевірив кріплення трьох мідних циліндрів на поясі під старим піджаком, поправив промаслений пергамент на розбитому окулярі й вийшов за ворота, де на мене вже чекали двоє виділених для супроводу демонічних охоронців у трофейних плащах.

Щорічна Велика Виставка Артефактів проходила в центральному павільйоні Торгової Палати — гігантській споруді з чавунними колонами та скляним куполом. На вході стояли стражники в парадних обладунках, перевіряючи запрошення у поважних майстрів сект, товстосумів та власників копалень.

Коли я витягнув із кишені золотий жетон, який ми зняли з сотника Журавлів, стражник гидливо скривився, оглядаючи мій обгорілий лівий рукав, залатаний шкіряними ременями, і заліплене око.

— Жетон справжній, — буркнув він, повертаючи золото. — Тільки близенько до стендів не підходь, каліко, щоб поважним людям апетит не псувати.

Я нічого не відповів. Лише провів язиком по ряду власних зубів, відчуваючи знайомий свербіж у кінчиках пальців, і ступив під скляне склепіння.

Стенд «Небесної Кузні» займав увесь центральний поміст. Чорний атлас, золоті прапори з емблемою молота, навколо — щільне кільце багатих покупців із сусідніх секторів. На підвищенні у сяйві десятків магічних ламп стояла їхня головна гордість — «Автомаг-Прохідник Четвертого Покоління». Триметрова потвора з воронованої сталі, начинена мідними трубками високого тиску та масивним кристалом накопичувача в грудях.

Мій проект. Моє креслення, до останньої заклепки на плечовому шарнірі.

Біля машини, широко розставивши ноги в розшитих золотом чоботях, походжав Старший Майстер Людвіг — мій колишній начальник цеху. Його гладка, лискуча від дорогої олії фізіономія світилася самовдоволенням. На його грудях висів платиновий знак Головного Конструктора року — той самий, який мали видати мені до того, як Людвіг підмінив запобіжний клапан на моєму стенді, списав вибух на мою халатність і продав мене Журавлям як відпрацьований шлак за двадцять срібняків.

— ...абсолютна надійність контуру передачі енергії! — розпинався Людвіг перед старійшинами Залізних Копалень, ляскаючи долонею по сталевому стегні автомага. — Моя особиста розробка! ККД збільшено на сорок відсотків, жодного ризику перегріву ядра! Ми приймаємо передоплату на десять одиниць просто зараз!

Я повільно прослизнув крізь натовп панів у шовках, які гидливо сахалися від мого пропахлого сіркою і женьшенем піджака, і зупинився прямо перед червоним канатом огорожі.

— Гарна бляшанка, майстре Людвіг, — мій голос, схожий на скрегіт терпуга по цвяху, легко перебив його солодку промову. — Тільки ти забув сказати клієнтам, що третій зворотний клапан під лівою лопаткою зроблений із силуміну замість бронзи, бо ти вкрав різницю на закупівлі металу минулого місяця.