Розділ 29. Преміальний фонд, економічний рекет та партія в го

Ніч на Горі Проклятих Душ була чорною, як свіжа друкарська фарба.

Я сиділа на дерев’яній підлозі балкона, звісивши ноги у бездонну прірву, і дивилася, як унизу клубочиться густий холодний туман. Сон виявився абсолютно марною системною опцією. Я чесно провела годину на жорсткому лляному матраці, заплющивши очі і намагаючись змусити мозок вимкнутися, але вимикатися було нічому. Тіло NPC лише імітує відпочинок, насправді сон теж баг. Втома була лише фантомною звичкою минулого життя, психологічним якорем, який тягнув мене назад.

Думки крутилися навколо Києва. Мій панорамний офіс. Незакрита угода про злиття. Цікаво, скільки годин знадобилося раді директорів, моєму «вдівцю» Богдану та його шльондрі, щоб почати ділити активи холдингу після того, як моє серце зупинилося?  Життя обірвалося так безглуздо і різко, без попереджень і перехідних періодів. Майже три місяці тому я диктувала помічниці правки до контракту, а сьогодні сиджу в червоному шовку на краю урвища в Дев'ятому аграрному секторі Пекла, у тілі, яке навіть не має справжнього пульсу, і планую розвиток гірського хребта, з примітивною назвою кооператив “Гора”…І Костя, що далі? Він навіть без сили, з його характером та розумом, становить загрозу. Вб'є чи залицяється? Знову помру?  А що відбувається з тілами таких як ми після другої смерті? Як вся ця невизначеність дратує. 

Я глибоко вдихнула крижане повітря, щоб зімітувати рух грудної клітки, і силоміць відсунула ці думки на задній план. Минуле не приносить дивідендів. Треба не витрачати  сили на те, на що не впливаєш і працювати з наявним капіталом.

А наявний капітал зараз влаштовував унизу безпрецедентну санітарну революцію.

Я перевела погляд на внутрішній двір. Там, під тьмяним світлом двох смолоскипів, вирувала, ну майже, безшумна, але шалена паніка.

Одноокий ватажок із туго перев'язаним горлом стояв на перекинутій діжці й диригував процесом за допомогою зламаного держака від лопати. Він не міг кричати, щоб не привертати зайву увагу нового керівництва, тому тицяв палицею в підлеглих і виразно проводив великим пальцем по шиї, вказуючи вільною рукою на купу з компостом.

Мотивація працювала бездоганно. П'ятдесят кремезних, вкритих лускою та шрамами демонів та бісів, які ще вранці різали мандрівників за мідяк, тепер вилизували двір із завзяттям елітної клінінгової компанії.

Троє розбійників, які отримали порцію вапна в очі, з пов'язками на обличчях працювали водоносами — вони бігали від колодязя навпомацки, раз у раз стикаючись лобами, розливаючи воду і беззвучно вишкіряючи ікла одне на одного, але не зупиняли конвеєр ні на секунду.

Двоє найздоровіших бісів стояли навкарачки і з несамовитою люттю вишкрібали кігтями чорний колючий бур'ян між базальтовими плитами. Коли коріння не піддавалося, вони  вигризали його зубами, випльовуючи землю в акуратні купки.

Ще один крилатий демон, висунувши язика від старанності, полірував брудною ганчіркою дерев'яний ганок головного павільйону. Він тер дошки з такою швидкістю, що від тертя пішов легкий димок. Одноокий миттєво підскочив до нього і вилив на ганок ціле відро води, ледь не змивши полірувальника на сходи, після чого погрозливо показав йому кулак.

Система страху працювала як годинник. Ніхто не хотів перетворитися на добриво, а дисципліна та взаємоповага —слугували запорукою відсутності летальних випадків на виробництві. 

Я тихо хмикнула, спостерігаючи за цим злагодженим корпоративним механізмом. На горизонті крізь хмари почала проступати тонка сіра смуга. Наближалася шоста ранку. Час було запускати аграрний експеримент. Повітря на Горі Проклятих Душ було таким густим і крижаним, що його можна було нарізати скибками. Я спустилася з другого поверху павільйону, на ходу поправляючи жорсткий пояс ханьфу. Моя внутрішня СЕО звикла розпочинати робочий день до того, як конкуренти встигнуть відкрити очі, і мертве тіло без потреби у сні лише сприяло цьому графіку.

Костянтин уже чекав на східних терасах. Його ідеально чисте біле волосся було туго зібране на потилиці знайомою обсидіановою шпилькою, а висока постать у червоному шовку виглядала як орієнтир серед сірого гірського туману. Біля його ніг уже вишикувалися чотири важкі дерев'яні відра, повні крижаної води зі старого колодязя.

— Периметр чистий, — замість привітання кинув він, щойно я наблизилася. — Нічна зміна вимила двір до стану хірургічної палати і зараз відсипається. Митний пост в ущелині функціонує, шлагбаум опущено. Працюємо.

Я мовчки кивнула, оцінивши його ефективність, і підійшла до краю терас. Діставши з просторового персня залишки будівельного негашеного вапна, я без жалю розірвала мішки. Білий їдкий порошок густо засипав глибокі розколини в мертвому, холодному базальті.

— Запускаємо реактор, — скомандувала я.

Костянтин підхопив відра. Крижана вода потужними потоками вдарила в засипані вапном щілини.

Реакція почалася миттєво. Глухе, злісне шипіння розірвало ранкову тишу, ніби під землею прокинувся гігантський змій. З розколин вирвалися густі стовпи гарячої білої пари. Базальт під нашими ногами загрозливо тріснув. Земля буквально закипала. Екзотермічна хімічна реакція вивільнила таку кількість тепла, що я змушена була відступити на крок — обличчя обдало жаром, немов від відкритої доменної печі. Туман над терасами миттєво випарувався.

І тут простір навколо нас ледь помітно завібрував. У повітрі з тихим дзвоном проступила тонка золотиста сітка системного коду. Термальні датчики Системи, засліплені раптовим і потужним температурним стрибком у лужному середовищі, клюнули на нашу диверсію.