розділ 23. Сліпе побачення, тактильний аудит та ідеальна конверсія

Експерименти над нашою гідністю продовжувалися. Продюсери вирішили, що будівництво — це надто нудно, і викотили важку артилерію форматів ТВ із дев'яностих.

— А тепер — конкурс «Сліпе побачення»! — заволав Савелій, кружляючи навколо натовпу. — Ми замикаємо Вас у темній залі! Завдання чоловіка: із зав'язаними очима на дотик знайти свою партнерку серед десятка однакових мерців! Помилився — спиш на килимку біля входу!

Перед тим як зайти в абсолютну темряву зали, я зняла свій піджак з екошкіри, кинувши його на найближчий надгробок. У підземеллі було душно, і залишатися в повному екіпіруванні було б тактичною помилкою. Я залишилася в тому абсурдному вбранні, яке мені видала система при старті — японській шкільній матросці та синій  спідниці в складку.

Ми зайшли всередину. Світло згасло повністю.

Десь у кутку почулося радісне клацання зубів — Шакал знайшов Капібару рівно за півтори секунди. Я навіть у темряві уявляла, як він безпомилково йде на запах сандалу і свіжої крові, ігноруючи мерців.

Я стояла нерухомо, як кам'яна колона, склавши руки по швах, серед кількох холодних зомбі, розставлених для масовки.

Почулися важкі, розмірені кроки. Костянтин наближався. Як власник Системи, він бачив у темряві краще, ніж камери нічного бачення. Він ідеально знав, де я стою. Він міг простягнути руку, торкнутися мого плеча і сказати: «Це вона».

Але він цього не зробив.

Його пальці в чорних шкіряних рукавичках лягли на мої зап'ястя. Я завмерла. Замість того, щоб оголосити перемогу, він повільно, з навмисною ретельністю ковзнув долонями вниз, до моїх кистей. Його великий палець із натиском провів по моєму гострому манікюру, повільно обмацуючи кожен хижий пазур, ніби перевіряючи зброю на гостроту.

По моїй спині пробіг табун мурашок, але я не поворухнулася.

—Чисто заради верифікації особи, — почувся його низький, вібруючий шепіт прямо біля мого вуха.

Театр абсурду перейшов у стадію відвертої тактильної провокації. Савелій знав, хто ми. Ми знали, що Савелій знає. І Костянтин просто використав правила ідіотського телешоу, щоб абсолютно легально, під прицілом інфрачервоних камер, провести повний фізичний огляд свого СЕО.

Його руки повільно піднялися по моїх передпліччях, кожен рух був вивіреним, владним, ніби він приймав об'єкт в експлуатацію. Пальці ковзнули по плечах, зупинилися на матроському комірі, намацали краватку. Його дихання торкалося моєї шиї, коли він плавно опустив долоні на мою талію, жорстко фіксуючи її.

Я тихо видихнула, коли його руки ковзнули нижче.

Костянтин не пропустив жодного сантиметра. Його пальці пройшлися по цупких складках моєї спідниці, а потім повільно, майже знущально ретельно, опустилися на оголену шкіру ніг. Хватка стала трохи міцнішою. Контраст між його холодними рукавичками та моєю на диво розпеченою шкірою був настільки гострим, що я ледь не втратила рівновагу, але його руки надійно тримали мене. Він повільно провів долонями по моїх ногах аж до самих черевиків і лише після цього так само повільно, ковзаючи по литках, повернувся нагору, зупинивши руки на моїй талії.

— Це вона, — пролунав його глибокий, спокійний голос у темряві. — Ідентифікація пройдена успішно.

Світло спалахнуло. Савелій стояв у дверях, сяючи, як нова монета.
— Який пристрасний пошук! Яке бажання переконатися! Пандо, Леве, Ви просто вогонь цього ефіру!

Я поправила спідницю, дивлячись прямо в темні прорізи його маски. Його плечі були розслаблені, а аура випромінювала задоволення.

— Наступного разу, Костю, я виставлю тобі рахунок за погодинну експертизу, — прошепотіла я так, щоб почув лише він.
— Це була технічна необхідність, Анно, — так само тихо відповів він, і я могла присягтися, що він посміхається. — Система не терпить похибок.

Але Сава не дав нам часу на видих.
— А тепер — друга частина! «Ідеальна пара в мішку»!

Нас вивели на вулицю, де асистенти вже вирили глибокі ями. Нас із Костянтином засунули в один тісний брезентовий мішок і закопали по саму шию в зеленуватий отруйний пісок. Дихати було важко, я відчувала кожним міліметром тіла, як він притиснутий до мене.

Над нами навис чан із якоюсь булькаючою коричневою жижею.
— Правила прості! — закричав ведучий. — Я ставлю запитання про Вашу половинку. Якщо Ваші відповіді, які Ви викрикнете одночасно, не співпадуть — на Вас виллється тонна рідкого болота з пекельними хробаками! Готові? Перше запитання! Який улюблений розмір могильної плити Вашого партнера?!

Ми навіть не перезирнулися. Для нас це було не питання кохання, а питання технічної документації.

— Два метри на метр двадцять, чорний габро-діабаз, товщина вісім сантиметрів! — синхронно, слово в слово, крижаними голосами викарбували ми.

Савелій розгублено кліпнув.
— Ем... Добре. Друге запитання! Скільки грішників Ваш чоловік-партнер замучив у минулий четвер?!

Мій мозок миттєво підняв статистику продуктивності, яку я змусила його скласти днями для оптимізації процесів.
— Чотириста вісімдесят два! — знову в унісон відповіли ми, не збившись ні на долю секунди. — З урахуванням двадцяти відсотків браку через нестачу киплячої смоли на складі!

Чан із болотом над нашими головами так і залишився висіти нерухомо. Савелій стояв із роззявленим ротом, дивлячись на нас, як на інопланетян. Глядачі шоу, напевно, очікували сліз, криків та обливання брудом, але ми видавали стовідсоткову корпоративну конверсію.