Розділ 14. Шлюбне агентство Аннушки

Сайт оголошень у магічній мережі Пекла був мертвою зоною. За дві доби на банер із написом «Елітний матчмейкінг та аудит стосунків» клікнули рівно тричі: один раз випадковий біс-спамер і двічі — сама Ізольда, щоб перевірити, чи не завис сервер реєстрації.
Сидіти в колишній катівні й чекати біля моря погоди було верхньою межею управлінської некомпетентності. Касовий розрив не вибачає романтичних ілюзій.
Тому пообіді я вийшла в люди.
Площа Трьох Розломів біля Озера Стогнань гуділа, мов Сорочинський ярмарок у годину пік. Тут завжди товклися сотні невпорядкованих душ, торговців амулетами, найманців і молодших демонів, які тинялися без діла після змін. Також тут торгували зіллям, сперечалися за курс потойбічних монет.
Я розставила простий дерев’яний стіл прямо біля кам’яного парапету, де було найбільше народу. На вишитому рушнику красувався пузатий глиняний глечик із гарячим узваром із сушених груш та яблук, від якого йшов солодкий, густий пар. Поруч стояла велика макітра з хрусткими вергунами, щедро пересипаними цукровою пудрою, та плетена сулія з тернівкою. На плечі я недбало накинула вовняну хустку з яскравими китицями — тепло, затишно і з порога видно, хто тут тримає ситуацію в руках. І весь цей інвентар, і не тільки цей, я виторговала у системи.
Я сиділа на лаві, підперши щоку рукою, і з лукавою посмішкою дивилася на натовп, аналізуючи цільову аудиторію. В моїй голові швидковималювався план дій, і я швидко перейшла від думок до діла.
— Ану, підходьте ближче, не туліться попід тинами, наче Вас тут хтось образить! — гукнула я співучим, домашнім голосом,з такою промовою ,що мабуть сама соціалізація мене боялася б. — Узвар свіжий, вергуни тануть у роті. Хто тут у нас світом блукає сам, як билина в полі, і соромиться собі пару знайти? Не бійтеся, підходьте, усе розберемо, кожного прилаштуємо!
Натовп загомонів, розступаючись. Уперед, ніяково переступаючи з ноги на ногу, випхнули першого сміливця.
Це був молодий драконід — високий, широкоплечий чолов'яга в простому ковальському фартусі, з-під якого вибивалася товста смарагдова луска. За спиною в нього стирчали складені шкірясті крила, а на голові кумедно стирчали два коротких роги. Він червонів так, що з ніздрів тонкими цівками курився димок, і все намагався сховати в кишені свої величезні пазуристі долоні.
— Сідай, козаче, — я лагідно плеснула по лаві поруч із собою і посунула йому глиняне горнятко з узваром. — На, випий, горло промочи, бо димиш, як стара груба. Як кличуть?
— Гордій... — бас у нього був густий, як мед, але страшенно тремтів. — Я цей... у зброярні тут за розломом кую. Мечі, сокири, підкови для пекельних коней.
— І чого ж такий сокіл, із власною справою та золотими руками, досі парубокує? — я примружилася, оглядаючи його широченні плечі. — Дівчата від такого господарника мають табунами бігати!
Гордій тяжко зітхнув, випив узвар одним махом і опустив очі в макітру з вергунами: — Та де там... Бояться мене. Кажуть, надто гарячий. Як розхвилююся — можу випадково полум'ям пихнути, скатертину підпалити або лаву спопелити. А ще в мене ця... тяга до золота. Як побачу щось блискуче — тягну в дім, складаю в куток і милуюся. Усі міські панянки крутять носом: кажуть, у склепі вічний сморід гару, скрізь залізяччя навалено, та й зростом я завеликий, шафи плечима чіпляю...
— Тю на них! Дурні якісь, прости господи, — я сплеснула руками і щиро захитала головою. — Ти диви на них: чоловік хазяйновитий, золото в хату несе, а не з хати, тобто в склеп, вогонь у домі завжди є, копійка водиться — а їм сморід заважає! Та ти ж скарб, Гордію, просто тебе не тим боком роздивлялися. Тобі треба не вередливу міську кривляку, а ту, яка затишок любить, смачно готує і твою кузню перетворить на найтепліший куточок у цьому проклятому краї.
Я підвелася, обперлася руками в боки і примружила око, вишукуючи поглядом потрібну душу серед глядачів:
— Так, ану тихо всі! Хто там позаду ховається за спинами тих здоровил-тролів? Ану, годі носиком шмигати та хусточку м'яти! Пані виходьте сюди, до світла! Не ховайте свої кучері, я ж бачу, що Ви вже пів години на цього коваля з-за рогу виглядаєте!
Натовп слухняно розсунувся, відкриваючи невелику, кругловиду дівчину з народу напівросликів. Вона ледь діставала Гордію до пояса, мала рум'яні щоки, копицю каштанового кучерявого волосся і босі, вкриті м'яким пушком ноги. У руках вона міцно стискала плетений кошик, накритий вишитим рушничком, з-під якого шалено пахло свіжоспеченими пирогами з маком.
— мене звати Мирослава. 
Дівчина почервоніла до кінчиків своїх гострих вушок і дрібними кроками підійшла до столу, не наважуючись підвести очі на величезного драконіда.
Я на хвилиночку відвела її в сторону, поставила кілька запитань , вона пошепки відповіла,і ми повернулись до Гордія.
— Ось, поглянь, Гордію, — мій голос зазвучав особливо м'яко, огортаючи їх обох теплом, наче пухова ковдра. — Мирослава сюди з дальніх пагорбів прибилася. Руки в неї золоті, пироги такі пече, що мертвого з домовини піднімуть. І знаєш, на що вона мені щойно бідкалася? Що на її пагорбах печі холодні, дрова сирі, а вона все мріє знайти господаря з власною гарячою кузнею, де можна і хліб цілодобово пекти, і запаси на зиму сушити! А твоє золото в кутку вона ще й ганчірочкою протре та на поличках красиво поскладає.
Гордій кліпнув очима, опустив погляд на крихітну Мирославу і раптом перестав диміти. Його смарагдова луска на щоках заграла теплим відблиском.
— З... з маком? — тихо і якось зовсім по-дитячому запитав драконід, дивлячись на кошик.
— З маком і вишнею, — сором'язливо прошепотіла напіврослиця, піднімаючи на нього великі карі очі. — А ще я вогню зовсім не боюся... У мене дідусь пекарем був, ми до жару звичні.
Натовп навколо затамував подих. Гордій обережно, кінчиками двох пазурів, узяв запропонований пиріг, відкусив половину і заплющив очі від абсолютного, чистого щастя.
— Ну от і маєте, — я задоволено посміхнулася, наливаючи ще два горнятка тернівки. — Беріться за руки, частуйтеся вергунами і йдіть оглядати кузню. А якщо хтось у тому районі спробує на Мирославу криво глянути — Гордій знає, куди дмухнути. Гірко молодим! Наступний!!!
Площа вибухнула свистом, сміхом та гучними оплесками. Мирослава вхопила велетенського коваля за палець, і вони, червоні та щасливі, рушили крізь натовп, уже про щось жваво стиха шепочучись.
А до мого столу тим часом уже вишикувалася довжелезна черга з різноманітного “люду”, що жадав розібратися зі своєю долею.
— Так, хто наступний? — я поправила хустку на плечах і взяла до рук ложку. — Не штовхайтеся, усім долі вистачить!
Люди — навіть якщо вони рогаті чи безтілесні — у глибині душі завжди хочуть двох речей: щоб їх вислухали і щоб хтось авторитетно розклав їхній хаос по поличках.
— Ну чого витріщилися, як чорт на нову браму? — гукнула я м’яким, трохи насмішкуватим, але непереможно впевненим тоном, зачерпнувши з миски сушку. — Проходьте ближче, не морозьте хвости. Чай свіжий, з чебрецем. Хто тут у нас третє століття ходить один і ниє по шинках, що справжнього кохання в Пеклі немає?
Натовп хитнувся, перешіптуючись. Двійко молодших бісів підштовхнули вперед масивну постать, яка незграбно переступала з ноги на ногу біля парапету.
Це був Корнелій — кремезний кам'яний горгулья з тріснутим лівим крилом і виразом обличчя скривдженого підлітка, хоча йому явно перевалило за шосту сотню років.
— Ось, — пробурмотів він, сором'язливо ховаючи важкі пазуристі лапи в кишені безрозмірного брезентового плаща. — Кажуть, у вас тут... консультації.
— Не консультації, соколе, а порядок у долі, — я посунула до нього плетений стілець і налила повну чашку чаю, від якої піднімалася духмяна пара. — Сідай. Спину рівно, не кам’яній мені тут. Бери сушку. Розповідай матері: скільки років страждаєш, чому один і хто тобі сказав, що в тебе характер важкий?
Горгулья обережно, боячись розчавити крихку лозу, опустився на стілець. Втягнув носом м'ятний пар, і його кам'яні плечі помітно розслабилися.
— Та всі кажуть... — глухо заскрипів він, наче жорна по піску. — Кажуть, холодний. Мовчазний. Якщо сяду на карниз — добу можу сидіти, на місяць дивитися. Сукуби зі мною більше двох годин не витримують: верещать, що я бездушний кругляк і навіть на комплімент не здатний. А я не бездушний. Я просто... породи базальтової. Мені монолітність важлива. А вони хочуть пристрастей, вогню, танців на столах...
— Тю на тебе, — я зітхнула, підперла щоку кулаком і похитала головою, дивлячись на нього з тим самим теплим, злегка докірливим розумінням, з яким бабусі дивляться на нетямущих онуків. — Пристрастей вони хочуть. А ти в нас монументальний, значить. Фундаментальний чоловік. Золотий фонд, на якому тримається архітектура, а тебе намагаються змусити гопака танцювати. Тобі не полум'я треба, дурнику. Від полум'я камінь тільки тріщинами йде. Тобі потрібен хтось, хто вміє огортати, берегти й цінувати спокій.
Я підвела очі й оглянула натовп, який уже щільно оточив наш стіл. Зіваки принишкли, тримаючи в руках кухлі з пивом та завмерши в очікуванні.
— Так, дівчата, — я підвищила голос, і в ньому забриніли затишні, але командні нотки. — Ану розступіться трохи. Де тут у нас ховалася та сором'язлива пані з четвертого ряду, яка вже двадцять хвилин розтікається від ніяковості біля бочки з оселедцями? Виходь на світло, красуне, годі в холодній калюжі тремтіти. Мама бачить, що ти створена для надійного кам'яного плеча.
Натовп захитався, і вперед, сором'язливо хлюпаючи, витекла невисока дівчина-водяниця. Її напівпрозоре смарагдове тіло ледь тримало людську форму, довге волосся нагадувало шовковисте річкове баговиння, а великі очі кольору глибокого мулу дивилися на світ із тихою тугою. Вона постійно підбирала краплі з власних ліктів, страшенно боячись когось заляпати.
— Мене... мене Лілеєю звуть, — прошепотіла вона, і голос її дзюрчав, мов джерело в закинутому колодязі. — Я в Нижніх Стоках працюю, вологість підтримую. Але від мене всі біжать... Кажуть, розводжу вогкість, псую сукубам зачіски, а один інкуб узагалі заявив, що в нього від моїх обіймів ревматизм і цвіль на черевиках завелася. Мені б хоч когось, хто не боїться промокнути...
Корнелій аж скрипнув щелепою. Його кам'яні зіниці повільно розширилися.
— Цвіль? — глухо перепитав горгулья, і по його гранітному крилу вперше пробігла тепла вібрація. — Дурні якісь. Для базальту волога — це життя. Я на карнизах століттями під кислотними дощами стояв, мерз, як сучий син. А ти... ти м'яка. І прохолодна.
— А ти... ти не розмокнеш? — Лілея кліпнула банькатими очима, зробивши несміливий крок уперед. Її прозора долоня торкнулася його шорсткого, потрісканого передпліччя. Вода миттєво заповнила мікротріщини в камені, і сірий базальт на очах набув благородного, темного полірованого блиску.
— Я моноліт, — гордо випростався Корнелій, закриваючи її від вітру своїм масивним плечем. — На мені мох ростиме. Оксамитовий.
— Ну от і узгодили технічне завдання, — я переможно ляснула долонею по столу, перериваючи цю мінерально-гідрологічну ідилію. — Тримайте сушки на дорогу. Корнелію, неси наречену до її стоків, тільки на карнизи під пряме сонце поки не витягай — пересохне. Гірко, чорти б вас побрали!
Площа завила від захвату. Корнелій акуратно, мов кришталеву вазу, підхопив напівпрозору Лілею на руки (з її ліктів щасливо закапало просто на його брезентовий плащ), і рушив крізь натовп з урочистістю танка на параді.
А черга перед моїм столом уже вигиналась петлями аж до самого Озера Стогнань.
Минув рівно тиждень відтоді, як я розгорнула свою імпровізовану скатертину-самобранку на Площі Трьох Розломів. За цей час мій «вуличний метчмейкінг» перетворився на найпотужнішу монополію в Пеклі. Робота кипіла, касовий розрив затягувався свіжим золотом, а в голові вже вимальовувався бізнес-план повноцінної франшизи з ліцензуванням шлюбних контрактів.
Що не кажи, а структуризація хаосу — це прямо моє. Навіть якщо цей хаос має роги, копита й хронічний дефіцит тепла. Але головне  це дисципліна та взаємоповага — запорука відсутності летальних випадків на виробництві!
******