Розділ 12. Мовчазна пауза, екзистенційна криза та зомбі мюзікл

Екстрена евакуація зі Східного палацу пройшла без фанфар. Щойно мішок із золотом покрив усі "моральні збитки" місцевого шаріату, система безцеремонно виплюнула нас утрьох на нейтральній території.

Придорожнє кафе «Остання зупинка» нагадувало класичний американський дайнер із фільмів жахів, але з поправкою на специфіку пекельного хабу. За вікном, у густому жовтому тумані, блимала зламана неонова вивіска.

Публіка всередині була настільки різношерстою, що мій внутрішній аудитор навіть не намагався структурувати цю вибірку. За сусіднім столиком двоє китайських женців смерті у високих білому та чорному капелюхах із довгими язиками меланхолійно сьорбали зелений чай. Біля музичного автомата, обираючи трек, стояв напівпрозорий козак-гетьман із пробитою груддю, з якого на лінолеум час від часу капала примарна кров. У кутку про щось сперечалися істоти, схожі на глибоководних прибульців із щупальцями, та кілька постатей у ритуальних дерев'яних масках папуасів. Пекло виявилося банальним транзитним вокзалом, де стиралися епохи, міфи й кордони.

Я повільно підійшла до барної стійки, щоб забрати своє замовлення — три чорні кави. На потертій дерев'яній поверхні, біля касового апарата, сидів абсолютно звичайний, пухнастий рудий кіт і зосереджено вилизував задню лапу.

Мозок, звиклий до постійної загрози та прихованих системних пасток, миттєво запустив процес аналізу.

— Перепрошую, — звернулася я до бармена, похмурого циклопа в засмальцьованому фартуху, який протирав склянку брудною ганчіркою. — А цей об'єкт... він яку функцію виконує? Це замаскований фамільяр-охоронець? Демонічний сканер негативної енергії? Чи місцевий бос під прикриттям?

Бармен зупинився. Його єдине, налите кров'ю око повільно кліпнуло, перевівши погляд із мене на кота, а потім знову на мене.

— Кіт виконує функцію кота, — хрипко і з максимальною байдужістю відповів він. — Ловить мишей. Іноді блює на килим, оно його лоточок. Кава — три системні монети.

Я мовчки поклала монети на стійку, взяла тацю і пішла до нашого столика. Сто відсотків логіки. Жодних прихованих смислів. Іноді кіт — це просто кіт.

Але справжня екзистенційна криза чекала на мене за столиком.

Я поставила чашки й сіла, ідеально прямо тримаючи спину. Навпроти мене сидів Герцог Кирило. Він намагався зберегти залишки аристократичної гідності, елегантно відпиваючи каву з надщербленого горнятка, але його очі нервово бігали.

А поруч із ним сидів Тотожик.

Точніше, Себекхотеп. Двометрова гора литих, засмаглих м'язів, загорнута в розстебнуту білу сорочку та темні шкіряні штани. Він сидів, широко розставивши ноги, бо йому явно бракувало простору, і дивився на мене своїми палаючими бурштиновими очима з такою абсолютною, непідробною щенячою відданістю, що в мене почало сіпатися ліве око. На його могутній шиї все ще висів золотий нашийник-медальйон.

За столиком панувала абсолютна, дзвінка тиша. Мовчазна сцена нашого корпоративного трилеру. Ніхто не знав, як почати розмову після того, що сталося.

У моїй голові вирував ураган.

«Він назвав мене мамою. При свідках. Цей древній єгипетський бог убивств, який виглядає як модель із реклами елітного парфуму і має біцепс розміром із мою голову, прийшов у східний палац, викупив мене за мішок золота і сказав: "Мамо, я приніс тобі компот"... Ех, а шо так можна було?».

Моя холодна бізнес-логіка тріщала по швах. Як це класифікувати? Це службовий роман? Ні, це гірше. Це порушення субординації на рівні психологічної травми. Мені що, за системними мірками вже стільки років, що я годжуся йому в матері? Я ж молода, цілеспрямована жінка! У мене ще навіть пенсійного накопичення немає! Який я йому опікун? Як тепер проводити наради? Як дивитися в ці очі, коли він у такому... агрегатному стані?

— Вам... зручно в цій формі? — нарешті порушила я тишу, звертаючись до крокодила офіційним тоном. — Ніде не тисне?

Себекхотеп трохи повів могутніми плечима.
— Центр ваги зміщений. Без хвоста незручно розвертатися на поворотах, — відгукнувся він глибоким, вібруючим баритоном, від якого вібрувала кава в моїй чашці. — І цей Ваш людський одяг сковує рухи. Але якщо Тобі так комфортніше, Анно... я можу залишатися в цьому аватарі.

— Виключно в рамках робочої необхідності, — сухо відрізала я, намагаючись не дивитися на його прес. — І в мене до Вас величезне прохання, пане Себекхотеп. Давайте домовимося про вербальну дисципліну. Я Вам не мама. Ми колеги. Партнери. Власник і... тимчасово прикріплений NPC.

Тотожик трохи нахилив голову набік, і в його очах промайнуло щире нерозуміння.
— Але ж Ти сама гладила мене по лусці і казала: «Хто мамин хороший хлопчик?». Я аналізував Ваші людські соціальні конструкти. Той, хто годує, витирає підлогу і встановлює правила — це мама. Хіба ні?

Герцог Кирило поперхнувся кавою і закашлявся, сховавши обличчя в оксамитовий рукав мантії. Його плечі підозріло здригалися.

— Це була метафора! — мій голос став металевим. — Форма заохочення неліквідного персоналу! Ну… Врешті -решт, я просто люблю крокодилів. 

— Зрозумів. Надалі звертатимуся згідно зі штатним розкладом, СЕО Анно, — спокійно кивнув велетень і одним ковтком випив гарячу каву разом із гущею, навіть не скривившись. — Які наші подальші дії? Повертаємося на Північ? Я залишив там недоїдений мішок сухариків.