Розділ 8. Себекхотеп Великий, Повелитель оазисів та втілення Вічного Нілу.

Важкі двері тронного залу SSS-рангу вилетіли разом із петлями, розсікаючи повітря.
​— Заходимо з флангів! Танк, тримай агро! Він у нас у кишені! — волав лідер елітного рейду гравців, розмахуючи палаючим мечем.
​Але Північний Герцог Кирило навіть не поворухнувся. Його двометрова постать у гігантській ведмежій накидці застигла в центрі замку. Очі спалахнули багряним вогнем, а з-під важкого дворучного меча вирвалася хвиля крижаного полум'я. 
​За секунду тронний зал перетворився на м'ясорубку. Кирило рухався як розлючений демон: один розмашистий удар — і танк рейду в елітному латному обладунку влетів у готичний вітраж, розсипавшись на дрібні пікселі. Маги навіть не встигли кастанути закляття — Північний Володар схопив одного за горло, просто розчавивши його броню, а другого відкинув подихом крижаного шторму прямо на стіну.
​У повітрі летіли стріли, зуби, уламки щитів та відрубані кінцівки. За дві хвилини від топ-рейду сервера залишилися лише калюжі крові, нутрощі та купи потрощеного луту. Кирило повільно опустив меч, випростав широкі плечі і, опираючись на зброю, став у пафосну позу біля вікна, меланхолійно дивлячись на заметіль. Абсолютний, непереможний монстр. Домінуюча сила цієї локації. 
​Блимс.
​І в цей момент простір тріснув, і прямо в центр цього кривавого побоїща із текстур вивалилася я така гарна. 
Знову це незручне переміщення, і хоча я вже тиждень, як NPC,  але звикнути досі не можу. Я відкрила очі. Отже, чергове падіння в текстури закинуло мене прямо в епіцентр локації SSS-рангу «Замок північного герцогства Дніпровського». Гра щойно закінчилася. Гравці-новачки або втекли, або розчинилися на добрива, а за ними залишився такий погром, що мій внутрішній СЕО просто схопився за голову. Але візуально я зберігаю спокій.
​Стіни  висотою більше 5 метрів, прикрашені гобеленовими фресками та вітражами, були заляпані кров’ю і не тільки. Скрізь валялися уламки меблів, стріли, вибиті зуби грішників та відрубані кінцівки монстрів, які Система чомусь не встигла утилізувати.
Я звернула увагу, що змінився не тільки мій костюм, тепер я в кігурумі рожевого зайця, умови праці також кардинально змінилися. Прямо перед моїм носом у повітрі матеріалізувалася масивна швабра з написом «Пекельний вихор», а поруч із гуркотом впали три гігантські пластикові контейнери.

​Блимс. Системне повідомлення прямо перед очима:
​[Виправна робота 2: Покоївка / Клінер локацій SSS-рангу]
Завдання: Привести елітні локації у повну санітарну відповідність після гри.
Особлива умова: Усе Пекло тримається на суб’єктивному сприйнятті. Що місцевий NPC вважає сміттям — те й сміття! Якщо Ви викинете улюблену кістку Боса — локація Вас анігілює.
Ваш інвентар: Швабра «Пекельний вихор», три відра для сортування відходів та подарунок системи з минулих локацій: брошка миттєвого дрес-коду (статус: Покоївка з Манхв).

​— Покоївка з Манхв у костюмі рожевого зайця ?! Ви серйозно ? Система ти взагалі Манхви в очі бачила!? … Сортування, значить? — процідила я, міцніше перехоплюючи швабру. — Добре. Почнемо велике прибирання.
​Я розставила три великі контейнери й написала на них маркером: «Органіка / Кінцівки», «Зброя / Стріли» та «Цифровий мотлох».
​Робота була пекельною в прямому сенсі, але я чомусь потайки сподівалась, що зараз вистрибне якийсь ведучий із криком Вас знімала прихована камера! Посміхніться Вас знімають! Я відмивала стіни, намагаючись не пошкодити текстури (бо якщо сильно терти, вони починали йти пікселями), згрібала в баки те, що залишилося від лінійних монстрів та гравців, іноді трапляються чиїсь руки, ноги, нутрощі, закидала в мішки стріли.
Моя робота була у розпалі, і дякувати моєму обсессивно компульсивному розладу, я кайфувала від того, що робила цей світ трохи упорядкованішим та чистішим, ну хоч щось піддавалось моєму контролю, а за вікном завивала бутафорська заметіль, готичні вітражі відкидали похмурі тіні, хоча день тільки починався. Посеред залу, заваленого поламаними мечами та калюжами крові, стояв Він. Доречі, давно стояв та спостерігав, але я тільки зараз звернула на нього увагу.
Північний Герцог Кирило Дніпровський. Він так і продовжував стояти у максимально пафосній позі, спираючись на дворучний меч і меланхолійно дивлячись у вікно. Актор без Оскара, подумала я.
— Герцогу, підніміть Ваше елітне хутро, я під ним помию, — монотонно промовила я, не розгинаючись та замочуючи «Пекельний вихор» у відрі.
Кирило здригнувся. Пафосна поза миттєво зламалася, і він із полегшенням видихнув, закидаючи важке хутро на плече.
— О, клінінг! Нарешті! — його густий бас зірвався на жалібний тон. — Ви не уявляєте, як складно тримати ауру холодного, відчуженого тирана, коли під ногами чавкає чужа органіка! Гравці зовсім не поважають мій особистий простір. Вони ковзаються на цій крові, падають, хапаються за мій плащ... Я вже тричі здавав його в хімчистку !
— Логістика вбивств непродумана, — констатувала я, діловито згрібаючи шваброю купу стріл. — Зробіть зонування. Заганяйте гравців на килимки, що легко миються. І не стійте на протязі біля вікна — у Вас і так обличчя синє.
Північний Герцог дивився на мене з таким захватом, ніби я щойно відкрила йому таємницю Всесвіту. 
​Раптом його велична аура дала критичний збій. Широкоплечий володар локації здригнувся, голосно шмигнув носом і видав оглушливе: 
​— А-а-апчхи!
​Від цього звуку з гобеленових фресок посипався пил, обличчя які привидів які мешкали у стінах схвильовано повисувались, а я ледве встигла прикритися шваброю. 
​Я примружила очі, скануючи його поглядом.
​— Ви що, застуджені? — крижаним тоном запитала я. — Генеральний директор локації вийшов на зміну з ГРВІ? Де Ваш лікарняний? Чому без маски? Ви ж мені зараз весь лінійний персонал інфікуєте, у них і так там в стінах алергія на пил, а в мене тут і так антисанітарія!
​— Я... я просто трохи змерз... — розгублено пробурмотів Кирило, витираючи носа краєм свого гігантського ведмежого хутра. — У нас тут за сценарієм бутафорська заметіль, опалення не передбачено... 
​Мій внутрішній кризовий менеджер подумки вдарився головою об стіл. Робочий процес летів у прірву.
​— Так, відставити меланхолію. Знімайте це хутро, поки остаточно в ньому мікробів не розвели. Де у Вас тут харчоблок? Де запаси овочів? 
​— Там... наліво на першому поверсі, біля підземель... — він невпевнено махнув рукою в бік коридору.
​— Бігом у ліжко! — скомандувала я, вказуючи держаком «Пекельного вихору» в бік його спальні. — Щоб через п'ять хвилин лежали під ковдрою і не відсвічували. 
​Заперечувати покоївці в рожевому кігурумі Герцог не наважився, мабуть спрацював інстинкт самозбереження. Він покірно почовгав до своїх покоїв, а я пішла проводити аудит місцевої кухні. 
​Через двадцять хвилин я відчинила двері його спальні ногою, бо руки були зайняті. Кирило слухняно лежав під величезною ковдрою, натягнувши її аж до носа. Я з гуркотом поставила йому на тумбочку ложку, пусту глибоку миску та кастрюлю гарячого, нашвидкуруч звареного супу, від якого йшла густа пара.
​— Ось Вам суп. Організму потрібен ресурс для відновлення активів. Щоб до вечора все з'їли, зрозуміло? Посуд потім поставите в мийку. І не вставайте, поки температура не впаде, у мене ще цілий зал цифрового мотлоху не сортований!
Кирило спробував щось слабо заперечити, намагаючись зберегти хоча б краплю свого пафосного статусу, але я вже розвернулася до дверей. Не знаю, чи доїв він зрештою той суп, та принаймні я зробила все можливе, щоб врятувати від зараження інших NPC і зупинити розповсюдження захворювання на весь лінійний персонал. Епідеміологічна криза була успішно локалізована. З абсолютно чистою совістю та відчуттям виконаного обов'язку я попрямувала на другий поверх. А там хтось скулив. Мені стало цікаво, і я вирішила подивитись. Я обережно штовхнула важкі дубові двері із зображенням проклятих гербів та верещащими обличчями. Думала побачити тут що завгодно, але те, що лежало в кутку на розкішному червоному килимі, змусило моє серце (яке, технічно, вже не билося) зробити шалений стрибок. 
​Це був Він.
​Гігантський, триметровий пекельний крокодил-людожер. У нього були важкі рогові щитки на спині, чотири ряди загнутих іклів, з яких капав вишуканий отруйний слиз, і лапки... Боже мій, які в нього були ідеальні лапки! Це любовна любов!!! Кожен пазур — витвір мистецтва!  Ніби цей шедевр створив сам Мікеланджело Буонарроті !
​Моя внутрішня СЕО-холодність, яка пережила автокатастрофу, Пекло та зустріч із Архітектором, розсипалася на дрібні пікселі за 0.01 секунди. 
Про дику, майже неадекватну слабкість Анни Коваленко до крокодилів не знала жодна душа, жоден демон і навіть її власний колишній чи система. Це була таємниця, страшніша за корпоративне шахрайство.
​Швабра «Пекельний вихор» із гуркотом випала з моїх рук. 
​— О-О-О-О-О-О-О МІЙ БОГ! — заверещала я мімішним голосом на всю локацію SSS-рангу, геть забувши про свой душевний стан «відбитого меланхоліка». — ЯКЕ МАЛЕНЬКЕ! ЯКЕ ЧУДОВЕ ПУХНАСТЕ (ну майже) СТВОРІННЯ! ХТО ТУТ У НАС ТАКИЙ ГАРНЮНЯ?! ХТО ТУТ ТАКИЙ НЯШКА-МИЛАШКА?!
​Крокодил, у якого болів зуб, вже готувався видати свій фірмовий ультразвуковий рик і зжерти чергового прибиральника, від такого емоційного вибуху просто ошалів. Він застиг із роззявленою пащею, а його жовті очі розширилися до розмірів блюдець. 
​Я, не думаючи про техніку безпеки, інстинкт самозбереження чи тупу брошку дрес-коду, заверещала та кинулася на цей триметровий лускатий “танк”, обхопила його за масивну морду і почала істерично обіймати, тискати ніби він був собакою! Я навіть на закривавлені ікла уваги не звернула!
​— Хто тут у нас такий солодкий?! Хто тут такий зубастий ути-пути хвостик?! — кричала я на всю кімнату, кутаючи його лускату голову у свої рожеві плюшеві вуха зайця. — Боже, які лусочки! Який нашийник! Ти мій маленький лускатий пупсик! Все, я тебе забираю! Забираю в штат! Призначаю тебе віце-президентом із силового вирішення конфліктів! 
​Крокодил, який за все своє пекельне життя бачив лише крики жаху, руйнування та сокири гравців, від такого кінського обсягу неконтрольованої ніжності повністю зламався. Його жорсткий системний код дав збій. Всі його ряди зубів клацнули, від дикого, незрозумілого шоку. Він на мить навіть забув про свій зубний біль.
​Він спробував грізно засичати, але з горла вирвалося лише якесь жалібне, збентежене похрюкування. За секунду цей смертоносний монстр локації SSS-рангу просто обм'як у моїх обіймах, заплющив очі від задоволення, і його масивний, шипастий хвостик почав ритмічно, по-собачому, махати з боку в бік, із гуркотом збиваючи вази, привидів та штукатурку зі стін. 
​— Ну все, все, мій хороший, мама поряд, я тебе нікому не віддам! — я продовжувала його обіймати, чухаючи за роговими щитками на шиї, від чого ящер видавав звуки заведеного трактора. — Будеш Крошиком-Тотожиком, через Ж.  Наш новий головний завгосп! Ходи сюди, моя лапочка! Мій манюня-красотуня! Я продовжувала наглажувати його луску, як раптом помітила, що мій новоспечений віце-президент якось неприродно кривить щелепу. З-під верхньої губи сочилася підозріла темна сукровиця.
— Тотожику, а що це в нас тут? — стурбовано спитала я, зазираючи йому в пащу. — Зубик бо-бо?
Пекельний крокодил, який щойно ледь не перекусив би мене навпіл, якби не мій ентузіазм, довірливо кліпнув жовтими оченятками і тихенько заскиглив, ствердно кивнувши своєю головою:
— Угу...
— Ану, дай мама подивиться, — я по-хазяйськи перехопила його масивну, всіяну шипами щелепу. — Зараз щось придумаємо. Я тільки гляну, боляче не буде. Чесне СЕО-слово!
Тотож покірно роззявив пащу, демонструючи свої ряди гострих іклів, з яких капав отруйний слиз. Я без жодних вагань засунула руку у цей живий капкан. Знайшла проблемний зуб — він хитався і неприємно пульсував чорною магією.
— Цей болить? — діловито уточнила я, міцно обхопивши ікло пальцями.
— Угу... — знову довірливо булькнув Тотож, навіть не кліпаючи.
— Чудово.
Я різко, з нещадною силою кризового менеджера, який вириває бюджет у конкурентів, смикнула зуб на себе. Хрусь! Звук розірваних тканин луною відбився від гобеленових фресок. Ікло миттєво опинилося в моїх пальцях.
Крокодил навіть зойкнути не встиг. Він просто закляк із відкритою пащею, кліпаючи очима і явно не розуміючи, куди раптом подівся біль і що взагалі щойно відбулося.
— Ну от і все! — бадьоро відрапортувала я, поплескавши його по холодному лускатому носі. — Нічого страшного. Пополощеш відваром ромашки, і все мине. Запалення як рукою зніме, не переживай, мій хороший!
Тим часом поверхом нижче, у своєму розкішно обставленому кабінеті, Північний Герцог Кирило завмер перед магічною плазмою системного відеоспостереження. Він тремтячою рукою тримав миску з супом, а його гігантська хутряна накидка з якогось місцевого ведмедя нервово сповзла з широких плечей.
На екрані статна жінка в кігурумі рожевого зайця голими руками щойно вирвала ікло Людожеру Вічного Гниття — найстрашнішому босу локації SSS-рангу, який до цього загнав на респаун три елітні рейди гравців-новачків підряд. А тепер цей кровожерливий монстр вдячно хрюкав і тулився до неї, щоб йому почухали пузико!
Кирило важко ковтнув, витер холодний піт із чола і звернувся в абсолютну порожнечу кабінету:
— Цікаво... — прошепотів Герцог, нервово сіпаючи оком. — Мені їй зараз сказати, що це безжальний пекельний бос крокодил-убивця, чи трохи пізніше? Чи вже треба бігти її рятувати? Хоча... судячи з того, як вона орудує, рятувати, здається, треба нашого крокодила.
Справа йшла до вечора. Атмосфера в замку трохи вляглася, і я разом з Тотожиком, нарешті впоравшись із основним клінінгом, мостилася на розкішному дивані в холі. Він вмостився поруч на підлозі, згорнувшись калачиком, як тритонний лускатий котик. Я повільно гладила його по рогових щитках, а він вдячно сопів і часом тихенько похрюкував від щастя.
Щоб якось згаяти час, я почала розповідати йому історії зі свого минулого життя: про нескінченні засідання ради директорів, про неадекватних підрядників, про те, як один звіт із податкової ледве не звів мене в труну ще задовго до автокатастрофи. Тотожа уважно слухав, зріло киваючи своєю мордою, ніби чудово розумів увесь біль корпоративного менеджменту.
Аж раптом простір перед моїми очима агресивно замигтів червоно-жовтими спалахами.