Дванадцятий розділ

"Hurts 2B Human (feat. Khalid) - P!nk"

– Так, все почнеться о шостій, – я ховаю своє горнятко у тумбочку після обіднього кавування, притискаючи телефон до плеча, та йду у кімнату Яри, щоб розбудити її.

– Але ми приїдемо пізніше – не хочу чути «щирі» промови якихось там політиків-початківців про те, як вони піклуються про дітей-сиріт, – я просто таки бачу як кривиться Мел від своїх слів по той бік слухавки.

– Мел, ти ж знаєш, що мама з татом ніколи не дають слова на своїх виставках таким кадрам, тому за це можеш не переживати.

Я відкриваю двері Ярининої кімнати і бачу як вона дрихне, повернута лицем до стіни, накинувши на себе покривало. Післясесійна сплячка досі не відпускає її – Яра спить стільки, скільки витримує її організм без їжі: точно як і ведмеді зимою.

– Тоді ми будемо дуже старатися потрапити вчасно. У магазині просто ще кілька справ, які треба зробити сьогодні – інакше доведеться йти у новий рік зі старими проблемами.

– Роби як тобі виходить. Але ви ж заберете Яру по дорозі? Тому що у мене зараз ще деякі справи з Вільямом. Боюся, що не встигну за нею.

– Без проблем, – я чую як по той бік до Мел говорить дівчина про замовлення якогось декоративного дротика. – Росава, вибач, я мушу бігти. До вечора.

Я ховаю телефон у задню кишеню своїх джинсів  і підходжу до ліжка Яри, різко зриваючи з неї покривало, що миттєво змушує її прокинутися. Я задоволено дивлюся на її заспане обличчя та очі, які вона прижмурює, злісно дивлячись на мене.

– Піднімайся, тобі пора починати збиратися, –  говорю я та одразу обертаюся разом із пледом, щоб вона не встигла нанести мені важких тілесних ушкоджень. – Мел і Ярослав заберуть тебе.

– Коли? – Яра потягається на ліжку та запитує мене, коли я стою вже біля дверей зі скомканим пледом у руках.

– Біля шостої, але ти ж сама знаєш, що поки ти вирішиш, що одягнути з твоєї бездонної шафи, то можеш бути готовою на шостій годину, але завтра.

– Зануда! – кричить мені Яра вслід, і я усміхаюся сама собі, тому що мій маленький сноб всередині безмежно тішиться, що його помітили. 

Закривши за собою двері автомобіля, я пишу мамі, що буду з Вільямом, після чого набираю повідомлення і для нього, попереджаючи, що буду через десять хвилин. Я дивлюся на себе у дзеркало та задумуюся над тим, чи знайду сьогодні сили повести себе правильно. Вкотре ловлю себе на думці, чи довго ще буду тримати цю злість у своєму серці, але розумію, що для цього мені доведеться ще не раз відпустити його. І я це зроблю скільки б не довелося, тому що мої почуття – це помилка, яку я хочу виправити.

Коли я під’їжджаю до готелю, то Вільям вже чекає мене біля входу, розмовляючи по телефону: він ходить туди-сюди, тому я зупиняюся на тому ж місці, що і вчора, заглушаючи мотор. Я вирішую просто почекати, поки Вільям завершить розмову, тому кілька хвилин просто дивлюся на нього – він сьогодні у сірому плащі та строгих чорних чоботах, у яких він більше схожий на якось клерка, ніж на музиканта з Единбургу. Коли він повертається в мій бік і бачить мене в автівці, я махаю йому рукою, запрошуючи всередину.

– Привіт! – говорю я, як тільки Вільям відкриває двері ліворуч. – Як ти?

– Привіт, - Вільям сідає поруч і виховано усміхається, але я помічаю якусь розгубленість в його погляді. – Все добре.

– Прекрасно, – відповідаю я якось невпевнено, але вирішую не наполягати на розмові по душам, тому просто заводжу авто. – Тоді їдемо.

– Жодних заперечень, тут адреса - відповідає Вільям і показує мені назву вулиці (звичайно, що я знаю цю адресу) на своєму телефону, після чого тягниться до програвача на панелі. – Можна?

– Не впевнена, що ти знайдеш там, щось цікаве для себе, але – вперед, – я знизую плечима та намагаюся згадати, чи зараз там немає якраз якогось плей-листа типу «хіти дев’яностих для прибирання».

По салону розливається пісня «Ой, верше», яку виконує Квітка Цісик, і всередині я спокійно видихаю. Намагаюся вгадати, чи сподобалася Вільяму пісня, але не можу нічого навіть припустити, тому що він просто сидить і дивиться на дорогу попереду.

– Мені подобається, – нарешті говорить Вільям, коли ми зупиняємося на світлофорі.

– Це Квітка Цісик. Вона американська співачка українського походження. У неї справді чарівний голос, - я запиняюся, тому що не знаю, чи продовжувати далі. – Мою сестру назвали на її честь.

– Справді?

– Буквально це означає «квітка», - відповідаю я, слідкуючи за дорогою.

– Звучить дуже гарно.

Дорогою Вільям просить мене зупинитися біля квіткового магазину – там він купує букет червоних троянд. Каже, що саме ці квіти дуже любила мама місіс Петерсон.

Коли ми прибуваємо на кладовище, то я одразу звертаюся до працівників, які сидять у маленькому приміщенні біля входу. Я називаю прізвище та імена батьків місіс Петерсон, і запитую чи можуть вони допомогти знайти потрібне поховання – старша жінка у червоному жилеті одразу погоджується, і починає шукати потрібну нам інформацію у якомусь старому журналі.   

– Я почекаю тебе в автомобілі, – говорю я Вільяму, коли пані повідомляє, що готова показати місце.