Одинадцятий розділ

"Everyday Is Christmas - Sia"

«Вони сиділи на лавці у парку, і все довкола здавалося по-особливому затяжним – хмари, погляди, час. Павло та Анна розуміли, що бачаться востаннє. Анна більше не повернеться в Україну – там у Лондоні вона залишила вже законного чоловіка, якому вона так і не наважилася розповісти куди їде. Та й він і не питав, але здогадувався. Вони попрощалися мовчки, але у його погляді Анна побачила, що він вибачає її і розуміє, що їй це потрібно.

Анні було це потрібно тому, що вона повинна була сказати Павлу, що до останнього чекала на нього. Що надіялася – одного дня він приїде і нарешті все омріяне буде явним. Цим усім був Павло.

Анна зняла свій елегантний капелюшок із синьою атласною стрічкою, і поклала збоку на лавку. Подув сильний вітер, і Павлу захотілося обійняти її, щоб захистити від холоду, як він це завжди хотів зробити. Замість цього він промовив:
– Тобі пора виїжджати. Нам вже треба йти.

Анна промовчала, лише повернула до нього голову та деякий час просто дивилася на нього.

– Я рада, що у тебе народився син. Одного дня у мене також він буде.

Павло різко піднявся та подивися на неї з висоти свого росту, нависнувши над нею, наче тінь.

– Я говорю це щиро, Павло. Я не тримаю на тебе зла. Я знаю, чому ти зробив саме так. Це твоя жертва, і, напевно, вона виправдина.

Анна також піднялася та встала напроти чоловіка у довгому чорному пальті.

– Я прилетіла не для того, щоб звинувачувати когось в чомусь, а щоб сказати, що пробачаю тобі, і ти маєш пробачити мені. Я не хочу, щоб ти думав, що це намарно. Ти врятував моє життя, і за це я завжди буду тобі безмежно вдячна, але разом із тим ти вбив мене. І за це я тебе вибачаю. У кожного з нас вже є своє життя, і ми не можемо триматися за те, чого немає. Але, Павло… ми повинні бути щасливими. І наші сім’ї зроблять нас такими».

А потім вона йде, залишаючи за собою спогади всіх тих років. І тоді вони стають вільними, дозволивши собі просто бути щасливими.

Я вкотре відкладаю книжку, і дивлюся на екран свого ноутбука, відкриваючи та закриваючи документ із сценарієм. Мене знову огортає страх за те, що я підведу місіс Петерсон. Мені потрібно дописати останню сцену, й поставити крапку.

Але мене це страшно лякає і разом із тим зворушує. Я дивлюся на годинник – четверта ранку. Розумію, що незважаючи на пізню годину, я зовсім не хочу спати.

Потрібно просто дозволити собі бути щасливим.

Моя рука на мить завмирає над клавіатурою, після чого, я починаю друкувати, і вже не зупиняюся, тому що мені вперше за довгий час здається, що я роблю все правильно. Перемога над собою – найважливіша перемога, яку я в цю мить і здійснюю.

***

«Я все життя думав, що такі речі справді трапляються тільки у голлівудських фільмах!

Але ти зруйнувала цей стереотип. Вау».

Я переводжу погляд на Яру, яка ходить по кухні туди-сюди з листком у руках і бурмотить свої слова під ніс. Підготовка до вистави йде повним ходом, і мені здається, що пройшов той момент, коли вона знає свою роль так добре, що її вночі будити не треба, щоб в цьому переконатися. До вистави залишається рівно два тижні, й я боюся, що поки все закінчиться, вона зійде з розуму із своїми словами.

«Коли хлопець Мел розповідав усім яку я йому сцену влаштувала, то мені було так незручно. Але його сестра сміялася найбільше. І якщо чесно, то я не розумію як я не помітила, але вони дуже схожі!»

Я не змогла втриматися, щоб не розповісти Вільяму про історію з Анею – сестрою Ярка, яка виявилася дуже милою та життєрадісною дівчиною. Як би там не було, після того, як ми усі разом посиділи за кавою, Мел та Ярко мали серйозну розмову, про яку я досі нічого не знаю, і всьому вина цей сценарій. Мел сказала мені, що вона не хоче говорити про це по телефону, тому розповість тільки при зустрічі.

«Мені здається, що твоя подруга має пишатися, тим, що ти є у неї».     

– Ти чого усміхаєшся там так мило? – запитує Яра, відволікшись від свого тексту, і заставши мене у цьому дивному стані.

– Ти про що? – запитую я, визираючи із-за екрану.

– Про цю усмішку на твоєму обличчі.

– Та просто розповідаю Вільяму про ту історію з Анею, – відмахуюся я від її погляду.

– Ах, Вільям! – Яра драматично сідає на крісло навпроти мене за столом, і зітхає, хитро дивлячись на мене.

– Припини це, – бурмочу я під ніс, схилившись над клавіатурою.

«У нас у стосунках бувають взлети і падіння:)

Розкажи нарешті, як там концерт? Ти справився зі своїм поганим настроєм?»

– Вільям і Росава. Е-х-х… Трішки екзотично, але звучить дуже гарно! – Яра не зупиняється, а продовжує дразнити мене, насолоджуючись моментом.

– Яра, я тебе прошу – досить. Я справді не хочу цього чути.

– А я не тебе, а себе тішу. Ти ж не хочеш вийти і відсвяткувати те, що закінчила сценарій!