"Ніхто Не Сам - Pianoбой"
Додому я приходжу із обвітряними губами і червоними очима. Я не витримала. Виявляється була занадто слабкою для такої ситуації. Закриваю двері та прямую просто до ванни, щоб умитися. Чесно кажучи, не знаю, якою вийде розмова з місіс Петерсон, бо все, про що я можу думати – це слова Яреми. Він задихався.
Вільям пише, що через десять хвилин його бабуся зможе поговорити зі мною. Мені залишається лише надіятися на те, що наше спілкування зможе відгородити мене від цих страшних почуттів на деякий час, і я нічого не зіпсую. Я заглядаю у кімнату до Яри і бачу, що вона вже спить із увімкненим нічником, тому поправляю її ковдру і вимикаю його, і тільки тоді виходжу з кімнати.
Вирішую, що найкраще буде поговорити з місіс Петерсон у кухні, тому що вона найдалі від кімнати Яри, а мені зовсім не хочеться розбудити її своїм голосом.
Я наливаю собі горнятко молока і грію його у мікрохвильовці, перед тим увімкнувши Скайп, щоб був напоготові. Я розумію, що ходжу, як зомбі по своїй кухні, тому намагаюся припинити думати про цей вечір. Мені потрібно зосередитися на книжці та сценарії. Я не можу відступити та здатися у цей момент. Звук мікрохвильовки про те, що молоко готове, лякає мене. Я дістаю склянку та одразу чую звук набору у Скайпі, тому спішу до столу, щоб відповісти.
– Привіт! – говорить Вільям, який стоїть на тому ж місці, що й минулого разу, позаду місіс Петерсон, яка сидить на кріслі.
Він виглядає не таким втомленим як тоді, й одягнутий у чорний кашеміровий светр, який відтіняє його зелені очі. Вільям усміхається мені, як і місіс Петерсон, яка також виглядає ще краще, ніж тиждень тому.
– Привіт! – я відповідаю, і чую як мій голос звучить дещо хрипло. – Як у вас справи? Як пройшла вечеря?
– Ти раптом не захворіла? – запитує мене англійською місіс Петерсон, підсуваючись ближче до монітора, ніби намагаючись краще розгледіти мене.
– Ні, просто щось із голосом, – відповідаю я, підперши голову рукою.
– Вечеря була смачною, не зважаючи на те, що моїй невісці це рідко виходить, – місіс Петерсон повертається до Вільяма, який знизує плечима, ніби говорить: «це ваші справи, я нічого не знаю».
– Не буду вам заважати. Я почекаю наверху, щоб забрати свій ноутбук, – Вільям звертається до своєї бабусі, вже збираючись піти.
– А ти сьогодні без машини?
– Так, я перед тим був у Купера, тому вирішив не повертатися за машиною.
– Добре-добре, гукнеш Кетрін, щоб вона далеко не відходила. Вибач, Росава, зараз вже нарешті поговоримо!
– Без проблем! – відповідаю я, після чого роблю ковток молока, яке сподіваюся допоможе моєму голосу.
– То з тобою точно все добре? – запитує вже українською місіс Петерсон, коли Вільям виходить із вітальні.
– Точно, – запевняю і себе, і її одночасно. – Просто день якийсь дурний. Весь час на ногах.
– Ох, бігай поки молода, а то я тобі скажу, в моєму віці, я хіба що у туалет можу побігти, – ми двоє сміємося, і я розумію, що місіс Петерсон намагається підбадьорити мене. – То з чим у тебе проблема?
– Я застрягла на моменті Вашої розмови з Вільямом, коли ви їдете через місто, й бачите яким пустим воно стало. Я не знаю, чи зможете ви згадати цей момент, і наскільки Ви будете готові до цього, але…як ви довірилися йому?
Місіс Петерсон складає руки на столі та хилить голову трішки на вправо. Потім вона зітхає, і я розумію, що їй треба знайти правильні слова, щоб пояснити це мені.
– Я довірилася Павлу. У той момент ми їхали у машині містом, і бачили як з кількох під’їздів виводять людей – кого з речима, кого без. Я попрощалася з ним, і розуміла, що назад дороги немає. Я або виживу, або підведу його. Я присягнулася Павлу, що буду живою, що не буду ризикувати нашим щастям. Тоді, він обіцяв мені, що ми будемо разом, щоб не сталося, тому я повинна була використати цей шанс. А Вільям… Росава, я так довго почувала себе винною, що зруйнувала йому життя. Але він кожного разу відганяв від мене ці чорні думки, і переконував, що він би зробив це ще раз, аби я змогла вижити. Пам’ятаєш, що він сказав мені в цій машині?
Я задумуюся на секунду, але розумію, що здається вже знаю всю книжку напам’ять.
– Що інколи весь світ може повстати проти тебе, – відповідаю я, вдумуючись у слова Вільяма. – Але потрібно набратися відваги і знайти руку, яку ти зможеш взяти у свою, і вона поведе тебе далі.
– Так, – задумливо промовила місіс Петерсон, вдивляючись у щось за екраном ноутбука. – Тоді я не вірила в те, що це його рука, але виявилося, що це був він. Росава, – тепер вона дивиться на монітор, – ти ніколи не будеш знати хто зрадить, а хто допоможе, але ніколи не відштовхуй від себе людей.
– То Ви думаєте, що Павло Вас зрадив? – я наважуюсь запитати.
– Ні, він не зрадив мене. Він зробив все що зміг заради мене, і за це я завжди буду йому вдячна. Напевно зараз ти думаєш, що я сама не знала, що до кого відчувала, але це не так.
– Здається у Вас з Вільямом були чудові стосунки, – говорю я, намагаючись не засмутити місіс Петерсон своїми балачками.
#4101 в Сучасна проза
#10735 в Любовні романи
#4209 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 17.06.2020