Сузір'я Великої Ведмедиці

Сьомий розділ

"I'm Still Here - Sia"

 

 

Я повільно перебираю ногами, не поспішаючи повернутися додому. Після розмови з батьками, суровим татовим і сумним маминим поглядом, я нарешті відчула ту свободу, за якою так сумувала ці роки. Я сказала, зізналася, що була занадто слабкою і не змогла постояти за себе. Що віддала, можна сказати просто в руки Ніки свою ідею, й боялася, що хтось колись про це дізнається.

– То чому ти нам не розповіла? Ми ж могли допомогти тобі довести твою правоту, і цей сценарій був би твій!

Я згадую, як тато сидів напроти мене за столом і ніяк не мін зрозуміти, чому я поступила саме так. Адже Горенки ніколи себе так не поводять.

– Я не могла… після смерті Квітки, це все стало для мене неважливо. Я не хотіла боротися за себе.

Після всієї цієї епопеї тато і мама знову нагадали мені, що я завжди можу покластися на них, і наказали мені більше ніколи нічого від них не приховувати. Я пообіцяла.

Мама зробила нам чаю і поклала по шматку шоколадного торту на тарілки, і нарешті тоді заговорила й тітка Соломія. Вона сказала, що розуміє мене, й що я повинна була пройти через це, щоб зрозуміти на що я здатна. Мені потрібно було захотіти боротися за себе. Знову. І тоді я й сама зрозуміла, що лише вчора я справді готова до цього. Я збиралася боротися заради себе й зняти цей фільм. Я знову захотіла побачити себе сильною та усміхненою. Такою, якою я любила себе, сама цього не підозрюючи.

– Ти ні в чому не винна, – сказала мені мама, коли ми прощалися біля виходу з будинку. Тато з тіткою залишилися в квартирі, а мама провела мене до виходу з під’їзду, й зупинилася біля дверей обійнявши. – Це були важкі часи для всіх нас, але ж ти знаєш, що життя чекає на тебе. У тебе вже вийшло закохати його в себе, тепер доведи йому свою любов.

Звичайно, що я розповіла й про свою ідею, яка здається одразу привела всіх до тями. Принаймні, я показала, що рухаюся вперед. Нарешті. Але я ніяк не змогла приховати своєї стурбованості через те, що містер Петерсон досі не відповів мені. Пройшов день, а відповіді досі не було. І, так, це нічого поки що не означало, але якась частинка мене очікувала на повідомлення одразу, того ж дня. Я була нетерплячою, але намагалася справитися з цим переживання. Він повинен мені відписати, але якщо цього не станеться, я вірила, що знайду інший вихід. Хіба в мене є інший варіант? 

Зайшовши до маленького магазину біля дому, який відкрила сімейна пара, тому я й завжди відвідувала його, коли мені було потрібно щось докупити, я запаслася бананами, шоколадом і виноградним соком. Яра написала мені, ще коли я була в батьків, що йде гуляти з подругою, тому я планувала взятися за роботу. Я не збиралася розкисати. Мала йти вперед, тому що повинна зробити ще дуже багато кроків, щоб дійти до своєї мрій, і я не хотіла втрачати час. Тому що насправді я вже це з успіхом зробила.

Я відкрила свій ноутбук, і зайшла у Фейсбук, щоб перевірити стрічку новин. Одразу ж я побачила фото з відкриття магазину Меланії, й коментар Поліни: «Незабутній вечір у чудовому бутику!». Я не змогла стриматися.

Перейшовши на її сторінку, перше, що я помітила -ІІ це її останній пост – фото з Яремою, де він підтримує її за талію та з Меланією і Ярком. На фотографії вони усі усміхалися, окрім Яреми звичайно, який завжди трішки напружений на світлинах. Напевно вони зробили це фото, після того, як я вже пішла. Від цього стало неприємно. Вони виглядали щасливими. Хоча чого я очікувала? Я надавала забагато значення своїй персоні. Досить.

Закривши вкладку, я автоматично зайшла на свій e-mail і бачу нове повідомлення від містера Петерсона, яке так сильно чекала. Моє серце зупиняється, а потім починає барабанити всередині. Мені одночасно хочеться і не хочеться відкрити цього листа. Я боюся, а разом із тим не можу дочекатися, щоб прочитати, що ж він відповів! Мене розривало усередині.

Я відкрила повідомлення та глибоко видихнула.

«Дорога міс Горенко!

Мене звати Вільям, я син містера Петерсона. Так, як зараз його немає в країні, я займаюся справами в кав’ярні, зокрема моніторю листи з нашого е-мейлу. Для початку хочу сказати, що про цей лист своїй бабусі я не розповів через просту причину – спочатку мені потрібно розібратися навіщо це Вам. Моя бабуся уже в поважному віці і не хотілося б давати їй марні надії. Хочу переконатися у Ваших намірах, а вже після цього розповісти про таку можливість. Не сприймайте це як образу. Буду чекати на Вас у Hangouts о дев’ятій вечора, ваша одинадцята.

Швидше, на жаль, у мене не вийде.

З найкращими побажаннями, Вільям Петерсон»

Я переводжу погляд на годинник, і бачу, що я вже запізнилася на нашу «зустріч». На годиннику п’ять по одинадцятій, і я не встигаю обуритися цим повідомленням. Що він хотів перевірити? І взагалі, чому я повинна на це погоджуватися? Але замість того, щоб дати самій собі відповіді на ці запитання, я одразу ж відкриваю швидкий чат на своїй пошті, і не встигаю змінити мову вводу, через що відправляю цьому Вільяму повідомлення «руддщ». Упс.

«Привіт! Вибач, забула змінити мову, і вибач, що запізнилася на п’ять хвилин. На жаль, тільки зараз прочитала відповідь.»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше