П'ятий розділ

"Way Down We Go (Stripped) - Kaleo"

Світловолоса дівчина із довгою заплетеною косою вже п’ятнадцять хвилин мучиться над моїм подарунком для Мел. Вона ніяк не може сформувати правильний бант із червоної стрічки. Мені її шкода, тому що видно, що вона новенька – і це її випробувальний термін, тому я мовчки оновлюю стрічку новин у Фейсбуці. Вона час від часу дивиться на мене спідлоба і винувато усміхається, а я їй у відпо­­відь, щоб підбадьорити. Нарешті через 20 хвилин цієї муки для неї, подарунок запакований. Віддавши гроші за її роботу, я виходжу із магазину. Я ще раз дивлюся на коробку обгорнуту у білий подарунковий папір і червоний бант на ньому, й дуже сподіваюся, що Мел подарунок сподобається, інакше всі мої старання будуть марними, а мені цього дуже не хотілося.

Я дивлюся на телефон і розумію, що вже запізнилася на десять хвилин, і надіюся, що Мел сама ще не добралася до нашого місця зустрічі - свого майбутнього магазину.

Ми зустрічаємося перед скляними дверима, разом запізнившись на п’ятнадцять хвилин. Мел йде з одного боку вулиці, а я з іншого, і зупиняємося одна напроти одної, сміючись з цієї ситуації.

– Це історичний момент, ти розумієш? – запитую я, коли Мел відкриває двері та вимикає сигналізацію.

Голі похмурі стіни зовсім не псують це приміщення, воно світле та просторе, Меланії залишається лише почаклувати над тим, щоб на стінах з’явилися скляні полиці та картини її мами, які наддадуть приміщенню стилю та лоску. Мел дуже добре знала, яким хоче бачити це приміщення, тому вона довго не задумувалася  й вже замовила полиці у майстра та знайшла людей, які це все обладнають.

– Мені здається, я до кінця усвідомила на що підписалася, тільки коли пан Назар віддав мені ключі від магазину.

Ми кидаємо речі на одинокий вішак, який стоїть в кутку біля дверей службового приміщення та не довго задумуючись сідаємо просто на підлогу. Мел дістає із паперового пакета, який принесла із собою, дві баночки Кока-коли та маленьку пляшечку віскі, яку можна отримати, найчастіше в літаках для заспокоєння нервів. Я усміхаюся їй, Мел не забула про цей «обряд». Ще на шкільному випускному, у той момент, коли під час такої події стає трішки сумно та страшно, ми з Мел сиділи на сходах ресторану, позаду наші однокласники відривалися під якусь надто гучну музику. А ми долили собі до «Кока-коли» віскі, які випросили в бармена та пообіцяли собі, що досягнемо так багато, як тільки зможемо собі уявити, і кожна наша перемога буде супроводжуватися ковтком цього коктейлю у тиші та спокої, як-от зараз. А зараз був той самий момент перемоги Меланії. Вона так довго та вперто йшла до цього, і нарешті мрії стали реальністю. Як би це банально не звучало, але хіба не в цьому сенс нашого життя? Втілювати те, чого ти хочеш, про що бажаєш, про що просиш у своїх молитвах? Це не обов’язково три вілли та колекція ретро-автомобілів. Для нас це просто щастя. Найзаповітніша мрія кожного з нас – це щастя для себе, для близьких. І так хочеться, щоб наші мрії здійснювалися частіше. 

– Аж не віриться, що зараз ми сидимо у твоєму магазині, –  говорю я, коли Мел передає мені одну із банок. – Не те, щоб я колись сумнівалася у тобі, але уявити не могла, що ця мить буде ось такою.

– Правда? Якось дивно: те, що ти уявляла своїм майбутнім стало твоїм теперішнім.

Розливши віскі по банках, ми сиділи та говорили. Про магазин і його відкриття, про Ярка, про тітку Соломію. Слова все не закінчувалися, і в якусь мить я зрозуміла, як насправді відсторонилася від Мел. У голові з’являлися спогади про наші спільні вечори за переглядами серіалів, втечі на вечірки та довгі прогулянки по торгових центрах. А зараз все не так. І справа не в тому, що ми виросли, що не виходить провести разом навіть спільні п’ятниці, не те, що бачитися щодня. Але разом із цим я знову переконалася, що для нашої дружби це не має жодного значення. Незважаючи на обставини та кількість часу проведеного разом – ми одне ціле. Ті сам дівчатка, які виросли разом, сварилися, мирилися, ображалися та знову міцно обіймалися, тому що були завжди потрібні одна одній, незважаючи ні на що.

– Знаєш, що я взагалі-то хотіла тобі розповісти? – з непідробним захопленням запитує Мел, кладучи долоню на моє коліно. Кожного разу, коли я бачу в її погляді цей азарат, новина варта уваги. Тому я готова до сенсаційної заяви. – Я вчора ввечері бачила Ярему з дівчиною!

Ага, от воно що.

– І що тут такого? Що ти маєш на увазі «з дівчиною»?

Меланія починає кивати головою і на її обличчі з’являється широка усмішка. Вона рада. Я? Не знаю. 

– Я маю на увазі саме те, про що ти подумала.

– Впевнена?

– Повір мені! Це точно було побачення – із тримання за ручки і так далі. Уявляєш? Я вже думала, що цього ніколи не станеться. Втратила надію, що він взагалі може бути колись готовим до серйозних стосунків.

– Серйозних стосунків? – з підозрою запитую я, тому що й сама цього не уявляю.

– Ну, щось таке. Одним словом вони сиділи у ресторані, в який ми зайшли з Ярком і виглядали як закохана парочка, так-от.

– І що? Він тебе бачив? Що сказав?

– Ти що? Зрозуміло, що ми одразу злиняли, подалі від гріха. Я якраз хочу знайти найідеальніший момент, щоб підловити його на цьому. Повірити не можу, що він мовчав про це. І тобі, до речі, часом нічого не казав? Чи ти також від мене це приховувала?