11. НЕ БУФЕР, А ВУЗОЛ

Буфер — це чужий порожній простір між двома силами. Вузол — це власний центр, до якого ведуть маршрути кількох сил. Україна занадто велика, освічена, ресурсна й географічно важлива, щоб погоджуватися на роль буфера. Але вона так само не повинна ставати східною околицею одного ринку, відрізаною від усіх інших бетонною стіною.

Українська географія може бути не прокляттям, а бізнес-моделлю державності. На заході — Європейський Союз; на півдні — Чорне море, Туреччина, Близький Схід і Африка; на сході — Росія, Кавказ, Центральна Азія й далі Китай. Порти, Дунай, залізниця, трубопроводи, енергетичні мережі, цифрова митниця, страхування, ремонт, фінансові розрахунки й складна промисловість можуть зробити Україну місцем, через яке іншим вигідно рухатися, а не територією, за яку їм вигідно воювати.

Європейська інтеграція може залишатися головним інституційним якорем України. Але якір не повинен перетворюватися на віддалену периферію ЄС, застряглу між інтересами Польщі та стіною з РФ. Україна може приймати європейські стандарти права, конкуренції та якості й водночас будувати спеціальні торговельні, транзитні та виробничі режими з Туреччиною, Кавказом, Центральною Азією, Китаєм і після врегулювання — з Росією. Бути європейською демократією означає мати певний внутрішній порядок. Це не означає, що автоматично потрібно займати європейську сторону в кожному конфлікті на планеті.

Економічна інтеграція з Росією не повинна бути нагородою Москві за хорошу поведінку. Вона може бути українським інтересом сама по собі. Російський ринок, сировина, енергоресурси, транспортна мережа й промислова база можуть доповнювати українські порти, інженерію, аграрну переробку, ІТ, машинобудування та доступ до Європи. Спільні ланцюги створюють економічні групи, які втрачають від війни, і підвищують для Росії ціну знищення українського активу.

Торгівля, однак, не є магічним миротворцем. Взаємозалежність стримує лише тоді, коли вона не одностороння і не дає партнерові вимикача від української держави. Жодна російська, європейська, американська чи китайська структура не повинна одноосібно контролювати українську енергетику, телекомунікації, порти, платіжну систему, оборонні компоненти або критичні дані. Інтегрувати слід те, що можна замінити, розділити й швидко відновити; стратегічне ядро має залишатися українським або диверсифікованим.

Той самий принцип стосується оборонної промисловості. Україна не повинна бути ідеологічним субпідрядником одного політичного табору. Вона має право продавати зброю й технології та надавати ремонтні й навчальні послуги різним державам, навіть якщо вони конкурують між собою, за умови відповідності українському праву, міжнародним зобов’язанням, контролю за кінцевим використанням і забезпечення довгострокової безпеки. Постачання, яке повернеться проти українських міст, зруйнує доступ до ключових ринків або зробить Україну співучасником злочину, є не реалізмом, а поганим розрахунком. Але чужа геополітична неприязнь сама по собі не повинна бути забороною для України.

Найскладніший приклад — іноземна військова присутність. Українська політика звикла до двох автоматичних відповідей: російська база означає окупацію, американська — захист. Обидва автоматизми передають право визначати сенс української території іншій столиці. Суверенна держава може вирішити, що найкращий режим — це відсутність будь-яких постійних іноземних баз. Але вона так само може дозволяти портові заходи, логістичні центри, тренувальні місії, обмежене користування аеродромом чи іншою інфраструктурою одній або кільком державам, якщо доступ є строковим, відкличним, неексклюзивним, під українською юрисдикцією й не створює засобу удару по самій Україні.

Принцип простий: однакові українські правила для різних сил або закриття для всіх. Жодної екстериторіальності, жодного права переміщувати зброю без українського контролю, жодного об’єкта, який Україна фізично не здатна закрити у разі порушення. Одночасна присутність конкуруючих держав може збільшити, а не зменшити ризик, тому військовий доступ має бути останнім інструментом, а не ефектним гаслом. Важливо інше: територію не дарують політичному табору. Доступ, якщо він узагалі надається, є послугою, яку Україна визначає, оцінює та відкликає.

Україна також не повинна вважати своїм обов’язком переносити російсько-американське або російсько-європейське суперництво на власну землю. Нехай великі держави змагаються в Африці, Азії, Арктиці, технологіях, енергетиці чи дипломатії. Українське завдання — не служити тараном однієї сторони, а продавати транспорт, товари, інженерію, продовольство, оборонні продукти й політичне посередництво там, де це підвищує українську силу. Нейтральність не вимагає однакової симпатії. Вона вимагає, щоб рішення про участь у чужому конфлікті не виникало автоматично з назви союзника.

Практична українська формула може складатися з восьми принципів:

1. Україна не є військовим продовженням жодної великої держави й не бере на себе постійної місії змінювати або послаблювати російський режим; концентрується на здатності захистити себе саму.

2. Українська територія не використовується для удару по Росії чи іншій державі без суверенного рішення Києва, ухваленого відповідно до українського та міжнародного права; так само жодна держава не отримує права використовувати Україну як власний тил.

3. Європейський Союз може бути інституційним ядром, але жоден ринок не отримує монополії на українську торгівлю, транзит, капітал або технологічний розвиток.

4. Економічні зв’язки з Росією, Китаєм, Туреччиною, Кавказом, Центральною Азією, Близьким Сходом і Заходом будуються одночасно, а критична залежність від кожного окремого напряму обмежена.