3. МОВА ДЕРЖАВИ І СВОБОДА ГРОМАДЯНИНА

Мовна політика після війни повинна починатися з двох одночасних тверджень. Українська залишається єдиною державною мовою, мовою адміністрації, суду та загальної освіти. І водночас жоден громадянин не отримує нижчого неформального статусу через мову приватного, родинного або культурного життя – навіть російськомовний.

Ці твердження не суперечать одне одному. Суперечність виникає тоді, коли держава плутає інтеграцію з приниженням або приватну свободу — з вимогою повернути російській мові колишню імперську перевагу. Українська потребує державної підтримки саме тому, що століттями була обмежена адміністрацією, освітою, кар’єрою та великим медіаринком.

Виправлення структури не потребує полювання на людину. Держава може вимагати української від судді в суді й не вимагати від бабусі складати іспит на кухні. Може забезпечити українською мовою доступ до кожної публічної послуги й не криміналізувати музику на дискотеках. Може обмежувати російську державну пропаганду, нелегальне фінансування й операції впливу, не оголошуючи небезпечним саме звучання мови в публічному просторі.

У 2025 році 63 відсотки опитаних говорили вдома переважно українською, 13 — переважно російською, 19 — обома.6 Модель посилення української в освіті, медіа й державних установах із захистом приватного спілкування мала широку підтримку в усіх регіонах.7 У червні 2026 року 78 відсотків стверджували, що проблем із використанням російської мови немає, хоча 17 відсотків вважали, що російськомовні зазнають систематичних утисків або переслідувань.8 Ці дані не наказують політику, але показують, що впевненість і тривога існують одночасно.

Післявоєнна мовна угода може мати п’ять правил. Перше: українська є мовою державної влади та спільної громадянської комунікації. Друге: кожна дитина виходить зі школи з повним володінням українською мовою незалежно від домашньої мови. Третє: приватне спілкування, релігійне життя, культура і законне видання іншими мовами не є тестом на громадянську якість чи безпекову відповідальність. Четверте: держава захищає всіх громадян без винятку від булінгу та неповаги на мовному ґрунті. П’яте: держава розширює українську якістю книжок, кіно, науки, програмного забезпечення й освіти, а не лише забороною російської.

Російськомовним громадянам не потрібен корпоративний статус «російського народу України», який нібито представляє Москва. Їм потрібне сильніше право: повна рівність як українських громадян, можливість законного культурного життя, захист від дискримінації й відсутність щоденного іспиту на лояльність. Їхня мова може бути частиною України, не створюючи російської території всередині неї.

Це також місце, де Україна може залучити реальний російський інтерес до свого суверенітету. Росія має зрозумілий інтерес у тому, щоб російськомовні люди не ставали об’єктом приниження або примусової культурної ампутації. Україна може визнати цей інтерес і відповісти на нього українським правом, а не російською юрисдикцією. Саме так чужий інтерес перестає бути приводом для втручання й стає додатковим аргументом на користь сильної української держави.

Для цього права мають бути не декоративними. Булінг, погрози, відмова в законній послузі, дискримінація й агресія мають тягнути за собою відповідальність незалежно від того, хто спрямовує їх проти кого. Рівність не означає повернення російської мови на місце державної. Вона означає, що українська держава не будує культурну ієрархію громадян, політична лояльність яких уже доведена.

Мовна політика є сигналом і для майбутнього діалогу. Якщо Київ може чесно сказати: українська державність захищає власне культурне ядро й водночас не потребує знищення російської мови, він демонструє Росії важливу річ. Окрема Україна не є машиною культурної помсти. Вона є політичним домом, у якому російськомовна людина може залишатися собою і не належати Москві.

Найкраща відповідь на формулу «де звучить російська, там Росія» — не заборона кожного звуку. Це твердження, підкріплене законом: російськомовний громадянин належить Україні не всупереч мові, а завдяки громадянству, вибору, спільній жертві й майбутньому.