ДО ЧИТАЧА

Ця книга написана не для того, щоб переконати українців полюбити Росію. Після вбитих, зруйнованих міст, викрадених дітей, катувань і років повітряних тривог вимога любові була б не лише безглуздою, а й принизливою. Вона написана для іншого: щоб Україна перестала дозволяти Росії визначати зміст української політики навіть через заперечення.

Залежність має дві форми. Перша очевидна: підкорятися чужій державі. Друга, менш помітна: робити протилежне всьому, чого хоче чужа держава, навіть коли це суперечить власним інтересам. В обох випадках центр ухвалення рішень залишається ззовні. Суверенна країна не питає спочатку, чи сподобається її крок Москві, Вашингтону, Брюсселю або Варшаві. Вона питає, чи збільшить він через десять, двадцять і сорок років безпеку, чисельність, добробут і свободу українців.

Це особливо важко після великої війни. Ненависть може бути чесною людською реакцією. Пам’ять про злочини є обов’язком. Покарання винних є вимогою права. Але жодна з цих речей сама по собі не є державною стратегією. Політик, який лише точно відтворює суспільний біль, виконує роботу дзеркала. Державі потрібен керманич.

Основна теза книги проста. Україна повинна залишитися незалежною, озброєною, політично вільною і здатною інтегруватися з Європою. Водночас вона має відмовитися від ідеї, що її суверенітет доводиться на постійній участі в чужій боротьбі проти Росії. Україна не повинна бути власністю Росії. Вона так само не повинна бути західним тараном, якому дають зброю, але не гарантують місця за столом, де вирішують, скільки українського життя можна витратити.

Це не заклик до беззбройного нейтралітету. Нейтральність без армії — це запрошення до васалітету. Неворожість із великою армією, власною оборонною промисловістю, перевіркою домовленостей і автоматичними наслідками за їх порушення — це політика. Вона може стати варіантом лише тоді, коли зберігає внутрішню свободу України і робить новий напад дорожчим за мир.

Ця книга пропонує змінити сам горизонт української політики. Україна потребує не наступної кампанії, а сорокарічного проєкту: судів, яким вірять; інститутів, які підкоряються лише закону; армії, в якій закон захищає солдата і стримує командира; промисловості, що створює складний продукт із високою доданою вартістю; енергетики, яку важко знищити; житла і шкіл, заради яких повертаються родини; портів, залізниць і дипломатії, що ставляють країну між ринками і торговельними шляхами, а не обочиною одного ринку без важелів впливу на нього. Держава, яка росте сорок років, отримує більше економічних, дипломатичних і військових можливостей, ніж держава, яка сорок років доводить чистоту своєї образи.

Книга звернена насамперед до людей, для яких українська незалежність не є предметом дискусії. Саме вони можуть дозволити собі найскладнішу розмову. Той, хто не певен у праві України на існування, сприймає компроміс як спосіб її розчинення. Той, хто певен, може оцінювати компроміс як інструмент для її посилення.