Епілог

Рената дивиться на вокзал так, наче він храм. Урочисто освітлений, прибраний до нічної служби. Храм, до якого всі ці роки вона приходила по спокуту.

 – А що, як усе це було помилкою? – питає вона в годинника на вежі, наче він – ікона.

Можливо, не переїдь вона шістнадцять років тому до Квітова, вони б зійшлися з Антоном значно раніше. Відпустили б минуле і не згаяли би стільки часу…

 – Але тоді не було б і Ренати Мандрик, – мудро мовить годинник. Бом. Бом.

Дійсно. Тоді б вона ніколи не стала такою, як зараз. З нею б ніколи не стався «Дивожабль». Не було б її чарівної квартири. Дінка б не зустріла Матвія, а вона… А вона б ніколи не зустріла Тараса. Чи погодилася б вона на це?

Ні, ні за що. Навіть достеменно знаючи, як страшно і швидко усе скінчилося, вона б ні за що не відмовилася від того короткого, благословенного уривку її історії.

Тарас – як та рідкісна рожева перлина, що Назар дістав з океанських глибин. Коштовність, яку вона нестиме у своєму серці до кінця днів.

Він навчив її інакше дивитися на себе та своє минуле. Хтозна, якби не він, чи змогла б вона до кінця пробачити Антону? Чи пробачила б вона – собі?

Тарас казав, що помилок не існує. І що ніколи й нічого не стається невчасно.

Тоді, двадцять років тому вона просто не готова була побачити, який Антон насправді. Вони крутилися холодними планетами в паралельних всесвітах. І якби не Тарас… хтозна, чи змогла б вона відкритися цим стосункам. Тарас докорінно змінив її. Та й Антон – змінився. Розібрався в собі, розібрався в тому, до чого прагне. Усі ці роки вони зріли назустріч одне одному.

Після розмови Рената не спала до ранку. Кинути Квітів? За який вона боролася так уперто, так довго? Зрадити улюблену квартиру? Своє затишне ідеальне гніздечко, де кожен цвях вбитий саме там, де потрібно їй?..

 – У мене аж лопатки сверблять від страху! – написала Рената Віолі після безсонної ночі.

 – То в тебе ріжуться нові крила, – відповіла Віола. – Коли, як не зараз?

Діти дорослі. У Дані нове життя за кордоном. Діна з Матвійчиком зможуть не витрачати гроші на оренду, житимуть у її квартирі. Працюють Рената з Антоном обоє дистанційно. Спакувати ноутбук – і робоче місце готове. А Кефір? Це ж як зрадіє простору Кефір! Йому так тісно у міській квартирі. А там, на безкрайньому узбережжі, він нарешті зможе набігатися й нагавкатися від душі…

Поїзд несеться Чумацьким півостровом. Осінь потроху жовтить лани, солодить плоди. У прочинене вікно тамбуру рветься солоний вітер.

Рената повертається до купе, перевіряє, чи в порядку пес. Пробирається до оповитого сном вагону-ресторану. Замовляє африканський чай.

 – За рахунок закладу, – каже офіціант і ставить на столик тацю: зі склянкою у підстаканнику та паперовим згортком. Рената підводить очі: офіціант, який зовсім не офіціант, простягає руку:

 – Антон.

 – Рената.

Губи Антона торкаються її руки.

 – Невимовно приємно, – каже він і сідає навпроти.

Рената заінтриговано розгортає пакунок із вощеного паперу:

 – Чурчхела?!

Антон задоволено киває:

 – Виноградна з волоським горіхом, гранатова з фундуком і персикова з мигдалем.

 – А ви знаєте, як догодити жінці, – вигинає брову Рената.

 – Я довго вчився.

Вони сміються, п’ють чай, жують чурчхелу на брудершафт. Проводжають поглядами марсіанські краєвиди з рожевими пустелями та стрічками лиманів, схожими на міраж.

 – А знаєш, чому наше море називається Вовчим?

 – Чому?

 – Бо коли прадавні мореплавці перепливали його в пошуку нових земель, вони потрапили у шторм. І море рокотало так гучно, так роздирало душу, що морякам примарилося, ніби то виє зграя вовків. Вони вирішили, що то добрий знак – земля близько, і, сповнені надії, протистояли шторму.

 – А на ранок дійсно побачили землю, – Рената чудово знає легенду, та послухати її від професійного казкаря – окреме задоволення.

 – І так вони відкрили Чумацький півострів, – закінчує історію Антон.

 – …Землю, у яку неможливо не закохатися, – згадує Рената рядок із сувенірної листівки, що привозила колись мамі.

 – Землю, на якій неможливо не закохатися.

Вагон хитає, дзвенять мелодійно ложки у порожніх склянках, стукотять колеса. Рветься у прочинені вікна солоний осінній вітер.

Ренаті здається, що вона все ще їде у тому поїзді, до якого зайшла двадцятирічною на Суманському вокзалі. Довго, невимовно довго віз він її до щастя.

«Та хіба щастя – то пункт прибуття? – чудується з себе Рената. – Ні, Нафтусю, ні. Шлях – то і є щастя».