71. Онуки Даліли

Літо пакує валізи. Рената теж. Обходить спроквола квартиру. Підставляє щоки вранішнім променям, торкається штор, пошитих для неї на замовлення. Вітається з фікусом, що його подарувала Віола на новосілля. Непримхлива рослина, мовляв, ти впораєшся. Заглядає в «дитячі»: спочатку осиротіли вони, тепер – і її власна спальня. 

Цілий рік вони з Антоном «починали спочатку» на відстані. Зідзвонювалися щовечора. Не вилазили з месенджерів. Докотилися й до паперового листування, що давно й невблаганно вийшло з моди.

 – Ми з тобою що, печерні люди? – охкала Рената. – Ну що такого можна написати в листі, що не скажеш у телефонній бесіді?

 – А ось розпакуєш конверт і побачиш, – наганяв інтриги Антон.

І вона бачила. Старі роздруковані фото, засушене листя, фантики з жувальної гумки. Кумедні мармизки на берегах. І щільно набиті в рядки, дрібні круглі літери із задерикуватим «ф». Кожної з яких тягло торкнутись губами.

 – Щось у цьому є, – погоджувалася Рената. І з нетерпінням заглядала у поштову скриньку чи не щодня.

Та що більше приходило листів, то дужче, тужливіше вона відчувала, як у буднях бракує їхнього автора. Бракує обіймів. Бракує ніжних перетинок між пальців. І гарячих, сильних долонь на стегнах.

Навесні він приїхав на кілька тижнів. Вони купували квитки у кіно й щоразу пропускали сеанс. Складали програму з музеїв, та натомість замовляли доставку з ресторану й разом розчинялись у ванні.

Ренаті кортіло, щоб Антон побачив Квітів її очима. Та дружби між ними не складалося. Антона гнітив тиск великого міста. Він не міг працювати, не міг спати. Навіть поверх Ренатиної квартири здавався йому зависоким.

 – Наче вирвали з грудей легені, – напівжартома скаржився він на відсутність дерев за вікнами.

Рената відпустила його назад. А влітку сама завітала до Сумані – видавати мамулю заміж. На Діниному весіллі Мар’яна зловила букет нареченої, і в Омеляна Опанасовича не лишилося іншого виходу, окрім як дістати зі старої скрині фамільну каблучку та зробити коханій пропозицію.

Після святкувань Антон повіз Ренату до власних батьків, у село Ясеневе. Катав її на човні та майстрував намисто зі стеблин латаття. Показував дитячі альбоми та перші свої «книжки»: аркуші, вирвані зі шкільних зошитів, зчеплені степлером і розмальовані гостросюжетними коміксами. Про таємний портал, що відкривається з горища сараю; про зниклу газонокосарку; про дванадцять сомів-месників, що полюють на сільських рибалок…

Вечорами вони довго сиділи на низенькій лавці край дороги, дивилися на небо, щільно обсипане зірковим пилом, співали старих пісень. Народних, естрадних, беззвучних…

 – Певно, твої батьки дуже люблять вусатих, – зауважила якось Рената, бо куди вона не йшла, всюди натикалася на котів. Вони грілися на даху літньої кухні, хапали за п’ятки, вискакуючи з кущів малини, закопувалися у клумби зі стокротками, ганяли на горищі мишей. А один постійно здирався Ренаті на коліна й тарахкотів, як старий холодильник.

Антон загадково потер чоло.

 – Пам’ятаєш кішку Далілу з будинку Ксю? – спитав він. – Ти так переймалася її долею й долею кошенят, що я вирішив узяти одне собі. 

Спитав у Макса адресу, припхався з кошиком фруктів для хазяйки та баночкою преміум-консервів для Даліли. А пішов не з одним кошеням, а з чотирма.

 – Не зміг обрати і взяв усіх. А оце все, – він обвів рукою подвір’я, по вінця нашпиговане котами, – їхні онуки.

Після канікул у Ясеневому Рената повернулася до Квітова. Мусила повертатися до роботи, до студентів, до лабрадора Кефіра.

 – По-перше, він без тебе страшно сумує, – докоряла їй Діна. – По-друге, ми теж хочемо помандрувати, поки Матвійчику дали відпустку.

Молоде подружжя детально розробило маршрут подорожі, і зокрема – націлилося провідати Даню у Франції. Ще на весіллі Діни батько запропонував організувати йому навчання у престижній кулінарній академії.

 – То ти… тепер будеш поруч? – поглинаючи весільний торт, уточнив Даня.

 – Він завжди був поруч, – втрутилася бабуся. – Хоч і потай. Пам’ятаєш, наприклад, Діда Мороза з косичками на бороді?

Даня широко роззявив рота:

 – З тією бридкою рудою валізою?

 – Я пізно второпав, що не маю мішка для подарунків, – загиготів Антон, присоромлено затуливши очі долонею. – Довелося хапати, що знайшов удома.

Даня перевів ошелешений погляд на батька:

 – Ти хочеш сказати, що тим Дідом Морозом із косичками та валізою був ти?!

Антон виразно порухав бровами:

 – А ще поштарем, двірником у садочку, у школі - слюсарем… Думаєш, чого у вас у класі так часто текли батареї?

Даня довго тер вуха від зачудування. А тоді запитав із підозрою:

  – А прибацаний клоун? На днях народження?

Антон кліпнув на підтвердження.

  – Краще б то був не ти, - здригнувся Даня, а батько вдав, що син розбив йому серце:

  – Так і знав, що треба було вдягтись Капітошкою…

…Рената викликає таксі. Перевіряє, чи на місці документи – її та Кефірчика. Нагадує Діні, як знімати показання лічильників, просить доглядати за фікусом.

 – Я довго думав, як нам знайти компроміс, – написав два тижні тому Антон. – Щоб не розлучатися і щоб ніхто не страждав. І нарешті придумав. Ти сидиш? Стоїш? Сядь. Сіла? Отже. Я купив віллу на узбережжі Вовчого. Там є все, що нам треба. Море, Інтернет, джакузі та ліжко два на два двадцять. Якщо не сподобається, здамо будинок в оренду. Але я переконаний, що там рай. Наш рай.